Володимир Бабула - Друзі зі змієносця

не було жодної екразитової[4] кульки. Врешті, дитяча забавка не викликала б такого ефекту. Вибух спричинений силою, про яку ти й гадки не маєш. І, повір, це був лише невеликий приклад того, що мені до снаги. Якщо хочеш, улаштую значно потужніший вибух.

Приголомшений Лікургос гарячково припав до підлоги.

Боягуз, - процідив Мак-Гарді презирливо. - Ти ж хотів розсівати вогонь - а тепер тремтиш.

Що ви збираєтеся вчинити? - прошепотів лікар, трохи оговтавшись. - Хочете напасти на все людство? Але ж це божевілля! Невідомі істоти, з якими ви повернулися зі Всесвіту, є вашими вояками?

Вояками? Для виконання завдання, яке я перед собою поставив, мені не потрібні жодні вояки.

Лікар підвівся й закрив спотворене жахом обличчя долонями.

Ви не смієте цього робити... не смієте... не смієте! - закричав він і тієї ж миті кинувся до відеофону.

Стій! - вигукнув старий, але лікар не зважав.

Схилившись над апаратом, він набрав перший номер.

Тріскоче гуркнуло.

Лікургос упав просто на прилад і потягнув його за собою на підлогу.

Не дурій, дарма ризикуєш життям. Однаково ні з ким не зв’яжешся.

Напруживши залишки сили, старий зліз із канапи, притиснув руку до серця й, спотикаючись, вийшов із кімнати.

Напівпритомний учений нестямно дивився на двері, за якими зник Мак-Гарді. Він не ворухнувся навіть тоді, коли з лабораторії пролунав ще один гучний вибух. Лише крик про допомогу повернув його до дійсності. Він підвівся й мов уві сні поплентався до робітні.

Все приміщення було зруйноване. Гість лежав біля дверей. Лікар відніс його назад на канапу й сів у ногах.

Спасибі, - прошепотів старий ледь чутно. - Не бійся мене - я не збожеволів. Даю слово, що не зашкоджу тобі. Прошу лише трохи терпіння. Зостанься ще на якийсь час зі мною. Не намагайся тікати: моя вибухівка тебе надійно стерегтиме - марно ризикуватимеш життям. І телефонувати також не треба - ти сам пересвідчився в лабораторії.

Дайте спокій, не мордуйте мене! - простогнав Лікургос і схопився за голову. - Чи ви втратили на Кварті останні залишки почуттів? Невже хочете звести мене з розуму?

Старий сів і поклав руку йому на плече.

Почуттів у мене досить. Стільки, що аж серце кривавиться. Дивуюся, що саме ти взиваєш до почуттів. Хочеш почуттів - чи співчуття? Його я до тебе не маю. Лише терпіння, відчуття пекучого болю й страждання - єдине, що може тебе вилікувати. І я переродився в болю. Ніщо не минає безкарно, хлопче. А тепер дай мені заснути, я надто втомився.

Лікургос пішов до спальні, але про сон не було й мови. Він усе ще не міг позбутися нестерпного враження, ніби лежить у кратері вулкану, ладного ось-ось вибухнути.

Спокій... Спокій... Холоднокровність... Розважливість... - повторював уперто.

Але страх перед майбутнім невблаганно опановував його думки.

А вночі й думки чорні.

«Мак-Гарді володіє незнаною досі енергією, в цьому немає сумнівів. Говорить про вибухівку, але його рука була порожня. Чи, може, під одягом сховане джерело руйнівних променів? - від цієї думки лікар затремтів. - У такому разі погроза старого може легко здійснитися. Треба щось робити, адже це загрожує долі всього людства. Мак-Гарді божевільний.»

Лікургос устав і прокрався до кімнати. Старий спав міцним глибоким сном.

«Що тепер - полагодити пристрій у лабораторії чи втекти до Шекара й звідти викликати допомогу?.. Втечу.»

Біля вхідних дверей лікар, однак, нерішуче спинився. «Моя вибухівка тебе надійно стерегтиме», - лунало в його вухах попередження старого. Ймовірно, він витворив навколо будинку охоронне коло, перетин якого означає вибух і смерть. Єдиною надією лишається лабораторія.

Руйнівний вибух направду був викликаний навмисно. Він засягнув найважливіші прилади й обладнання. Дистанційний приймач енергії був знищений дощенту. Атомна батарея серйозно пошкоджена. Головне джерело електричного струму також виведене з ладу. А без них зв’язок зі світом був неможливий.

Ура! Вона працюватиме, треба лише трохи терпіння й часу! - вигукнув Лікургос, ретельно оглянувши всі компоненти атомної батареї.

Знайшовши необхідні інструменти, він гаряче взявся до праці.

Однак робота просувалася не так швидко, як йому хотілося. Праця потребує спокою - а тут постійно загрожувала небезпека - старий зі своєю пекельною машиною.

Світало - а Лікургос лише закінчував підготовчі роботи для ремонту.

«Мені знадобиться щонайменше п’ять днів, - міркував він. - За всяку ціну треба затримати тут Мак-Гарді хоча б на тиждень. Вдень його якось відвертатиму, а вночі працюватиму в робітні. Тиждень так витримаю...»

Розділ VII ТАЄМНИЧІ ПОМІЧНИКИ

Коли вранці старий прокинувся, Лікургос уже сидів у його кімнаті.

Як спалося? Чи вам уже краще? - тихо спитав лікар із показною турботою.

Якщо хочеш, затанцюю козачка, - посміхнувся старий і сів на постелі. - Радий, що ти залишився вірним старому приятелеві. Боявся-бо, що спробуєш утекти - було б направду шкода. Хто сіє вітер, пожинає бурю, - пам’ятай це. Ну, і що маєш смачного на сніданок? Як бачиш, зі мною все гаразд - відчуваю страшенний голод.

Лікургос приніс із комори консерви й виклав їх уміст на тарілку.

На жаль, мусите вдовольнитися холодним сніданком - ми без енергії, - посміхнувся він чемно. - Хіба, може, скористаєтеся вогнем, котрим так необмежено володієте...

Старий не відповів. Спокійно попоївши, він знову