Володимир Бабула - Друзі зі змієносця

Вони відпустили мене й уривчастими жестами зажадали загасити ліхтарик на грудях.

Я підкорився. Одна з істот узяла мене за руку й потягла вперед, друга підштовхувала ззаду. Можеш собі уявити, з якими почуттями я пробирався в непроглядній пітьмі в невідоме. Після кожного кроку очікував, що мене скинуть у прірву.

Нарешті попереду з’явився мерехтливо освітлений кружок, який усе збільшувався, аж поки не перетворився на браму, що вела до пречудового скельного храму.

Я був просто приголомшений красою підземної зали. Прикрашену розписами стелю підпирали чудово різьблені стовпи - чи, радше, скульптурні групи фантастичних істот. Бічні стіни утворювали рельєфи, розфарбовані різними відтінками коричневого, синього й жовтого кольорів.

Посеред храму були складені кружка кам’яні плити з химерним орнаментом. У центрі кола, вихоплюючись із отвору в підлозі, палахкотіло блакитне полум’я.

Неприємні поводарі без слів усадовили мене біля підніжжя стовпа й пішли.

Я напружено міркував, що маю робити, однак нічого путнього так і не придумав. Обоє супутників за хвилю повернулися - а з ними багато інших. Вони підвели мене з землі й посадили на сидіння в колі - спиною до полум’я. Один із загадкових мешканців підземелля присів поряд зі мною, решта лишилися стояти перед нами.

Всі по черзі відкривали вуста, немов щось говорили, але я не чув ні звуку. Лише пізніше зрозумів, що вони спілкувалися нечутним ультразвуком.

Мій сусід також щось жваво говорив. Він крутився на кам’ яному сидінні й схвильовано розмахував руками, причому іноді вказував на мене, мовби в чомусь звинувачував.

Я встав. Мусив-бо якось пояснити цим людям, що не є їхнім ворогом, а, навпаки, хотів би з ними зблизитися й допомагати, запропонувати до їхніх послуг усі свої численні знання й уміння.

Загадкові люди здивовано відступили, немов боялися, що я кинуся на них. Відтак мов за командою посідали й широко розплющеними очима уп’ялися мені в обличчя.

Я не міг стримати посмішки, у своїй нерозумній, суто людській уяві вирішивши, що тубільці вважають мене якимсь богом, котрий зійшов на їхню планету. І, тямлячи, що вони не розуміють ні слова, я все ж звернувся до них із довгою пристрасною промовою. Спочатку говорив про себе, про свої мандри Всесвітом і про важке життя на розбурханій планеті - а коли тема вичерпалася, декламував їм вірші й співав арії з опер. На довершення ефекту я за... сві... тив...

Зненацька, не договоривши, оповідач мов підтятий упав зі стільця на підлогу.

Доктор Лікургос підскочив до старого, швидко звільнив його від блузи й розстебнув сорочку. Серце билося повільно, ледь чутно.

Лікар хотів було знову прикласти вухо до грудей гостя, аж раптом зупинився. Він уражено дивився на маленький хрестик, витатуйований просто над серцем.

Хворий тим часом прийшов до тями. Здивовано роззирнувся. Коли ж помітив, що розхристаний, похапцем застебнув сорочку на шиї. Лікургос узяв його на руки і вклав на канапу.

Мушу трохи розстебнути вам одяг, щоби краще дихалося, - сказав він тремтячим голосом.

Старий злякано закричав:

Ні, ні - ніколи, якщо тобі дороге життя!

Пізно, Мак-Гарді, - прошепотів лікар. - Знак «Братства сильної руки» ховати нема потреби - я бачив його. І знав це. Тепер можете сміливо розстебнути вбрання - чи, радше, зняти його; я принесу вам ковдру. Мусите відпочити. Із серцем у вас зле...

Худе обличчя старого судомно засіпалося. Палаючими очима він провів лікаря, що виходив із кімнати. Хотів крикнути, та голос застряг йому в горлі.

Чому ви не роздяглися? - здивовано запитав господар, повернувшись. - Чого ще боїтеся, Мак-Гарді? Я допоможу вам.

Ні, ні - на Бога, ні, - захищався відчайдушно старий. - Не займай мене. Я відпочину і вдягнений.

Лікургос посміхнувся.

Бачу, боїтеся, що зв’яжу вас на ліжку, щоб ви не втекли, поки піду повідомляти про ваше прибуття. Не лякайтеся - на це часу досить.

Старий із зусиллям сів.

Хочеш мене виказати? Ти? Дозволь щиро розсміятися.

Спроба сміху, втім, скінчилася задушливим кашлем.

Вам потрібен спокій, - прошепотів лікар. - Побалакаємо про це, коли одужаєте.

Але до того часу ти від мене не відійдеш ні на секунду, зрозумів? Не вірю тобі й на півслова. Ти б радий утекти, чи не так?

Авжеж - ти б міг утекти, а не я. Мені нема чого боятися, скоро й сам відрекомендуюся Всесвітній Академії. Та спочатку - кажу це як друг, - дам тобі урок із математики життя, вилікую від божевілля... Куди ти? Попереджаю - зостанься!..

Йду до ординаторської по ліки, вам треба заспокоїтися, Мак-Гарді, - пробурмотів зблідлий Лікургос.

Стій! - гаркнув старий.

Лікургос обернувся й напружено подивився на хворого, котрий сягнув рукою до нагрудної кишені.

«Зброя!» - майнуло в лікаря. Одним стрибком він опинився біля дверей. Кімнату осяяло полум’я, супроводжуване оглушливим гуркотом.

Не бійся, це було лише попередження, - видихнув здавлено старий. - Дивися уважно: я доведу тобі, що не кидав слів на вітер, коли казав про необмежену могутність. Як бачиш, моя рука порожня.

Старий розкрив праву руку й наставив долоню.

З голої долоні можу викидати вогонь - поглянь.

Він змахнув рукою - й відразу ж на протилежній стіні сяйнув новий зблиск, і знову почувся тріскучий гуркіт. Лікар, усе ще лежачи на підлозі, згорнувся клубком.

Підійди ближче й сідай. Тепер тобі треба заспокоїтися, - засміявся Мак-Гарді болісно, коли в кімнаті знову стало тихо. - Як ти добре бачив, рука була порожня, в ній