Лев Толстой - Дитинство

основних правил релігії та моральности й набув собі звідусюди пошани не так через блискуче становище, як через свою послідовність та твердість. Він був невеликого розуму, але як мав він таке становище, що дозволяло йому звисока ставитись до всіх дрібних тривог яшття, то напрям думок його був високий. Він був добрий і чутливий, але холодний і трохи гордовитий у поводженні. Це було через те, що він, перебуваючи в такому стані, де він міг бути корисний багатьом, своюю холодністю хотів захистити себе від безнастанних прохань та підлещувань тих людей, що хотіли лише використати його впливовість. Ця холодність, проте, зм'якшувалася поблажливою чемністю людини "дуже великого світу". Він був добре освічений і начитаний; але освіта його зупинилась на тому, що він придбав ззамолоду, тобто на кінці минулого сторіччя. Він прочитав усе, що було написано у Франції цікавого з філософії та красномовства XVIII віку, добре знав усі кращі твори французької літератури, отож міг і любив часто цитувати місця з Расіна, Корнеля, Боало, Мольюра, Монтеня, Фенельона; мав блискучі знання з мітології і ґрунтовно вивчав у французьких перекладах стародавні пам'ятки епічної поезії, мав достатні знання З історії, що їх він дістав із Сегюра; але не мав ніякого уявлення ні про математику далі аритметики, ні про фізику, ні про сучасну літературу: він міг у розмові пристойно промовчати або сказати кілька загальників про Гете, Шіллера й Байрона, але ніколи не читав їх. Незважаючи на французько-клясичну освіту, зразків якої лишаються тепер уже так мало, мова його була проста, і простота ця однаково приховувала його незнання деяких речей і виявляла приємний тон і толерантність. Він був великий ворог всякої ориґінальности, кажучи, що оригінальність—вигадка людей незвичайного тону. Люди були йому доконечно потрібні; хоч де б він жив—у Москві чи за кордоном, він завжди жив однаково широко і певними днями приймав у себе все місто. Його так поважали в місті, що запрохувальний квиток од нього міг правити за пашпорт до всіх віталень, що багато молоденьких і вродливих дам залюбки підставляли йому свої рожеві личка, які він цілував начебто з батьківським почуттям, і що деякі, досить, здасться, поважні й пристойні люди надзвичайно раділи, коли їм щастило бути в партнерах князя.

Вже мало лишилося для князя таких людей, як бабуся, що були одного з ним віку, тому він особливо цінував свої дружні старі зв'язки з нею й давав їй завжди велику пошану.

Я не міг надивитися на князя: пошана, що він її мав від усіх, великі еполети, особлива радість, яку виявила бабуся, побачивши його, і те, що він один лише, здаються, не боявся її, поводився з нею цілком вільно й навіть мав сміливість називати її ma cousine, викликали в мені до нього пошану таку саму, яку я відчував до бабусі, коли не більшу. Коли йому показали мої вірші, він покликав мене до себе й сказав:

— Хто його зна, ma cousine, а може—це буде другий Дер-жавін.

І він так боляче вщипнув мене за щоку, що коли я не закричав, так тільки тому, що догадався взяти це за ласку.

Гості роз'їхалися, тато й Володя вийшли; у вітальні лишилися князь, бабуся та я.

— Чого ж це наша люба Наталя Миколаївна не приїхала?— спитав раптом князь Іван Іванович, помовчавши хвилину.

— Ah! mon cher,— відповідала бабуся, понизивши голос і поклавши руку на рукав його мундира,—вона б певне приїхала, коли 6 вільна була робити, що хоче. Вона пише мені, що нібито Pierre пропонував їй їхати, але що вона сама відмовилася, бо прибутків вони, бач, цього року зовсім не мали; і пише: "до того ж мені й нема чого переїжджати всім гамузом до Москви. Любочка ще дуже мала, а щодо хлопців, які житимуть у вас, так я ще спокійніша, ніж коли б вони жили зі мною". Все це чудово, — казала далі бабуся таким тоном, який ясно доводив, що вона зовсім не вважас, щоб усе це було чудово:— хлопців давно вже треба було прислати сюди, щоб вони могли чомунебудь учитись і звикати до світу; а то як же їх там могли виховати на селі?.. Адже старшому незабаром тринадцять років вийде, а другому одинадцять. Ви помітили, mon cousin, вони зовсім як дикі... до кімнати ввійти не вміють.

— А от я не розумію,—відповідав князь,—звідки ці завсідні скарги на лихі обставини? У нього дуже хороші достатки, Наталіну Хабарівку, де ми з вами колись грали в театрі, я знаю, як свої п'ять пальців,—чудовий масток! і завжди мас давати чудовий прибуток.

— Я вам скажу, як щирому другові,—перебила його бабуся, З сумом на обличчі:—мені здасться, що все це—відмовки лише для того, щоб йому тут жити самому, швендяти по клюбах, по обідах і бозна що робити; а вона й гадки не мас. Ви знайте, яка це янгольська добрість,—вона йому в усьому вірить. Він упевнив її, що дітей треба везти до Москви, а їй самій, з дурною гувернанткою, лишатися на селі—вона повірила; скажи він їй, що дітей слід бити різками так само, як б'с своїх княгиня Варвара Іллівна, вона б і тут, здасться, згодилась,—сказала бабуся, повертаючись у своєму кріслі з виглядом цілковитого презирства.—Так, друже мій,— казала далі бабуся, помовчавши хвилину й узявши в чруки одну з двох хусток, щоб витерти сльози, що навернулися їй на очі,—я часто думаю, що він не може ні шанувати, ні розуміти її, і що, незважаючи на всю її добрість і любов до нього й бажання сховати свос горе— я дуже добре знаю це—вона не може бєги з ним щаслива; і от згадайте моє слово, коли він не...

Бабуся закрила лице хусткою.

— Eh! ma bonne amie,—сказав з докором князь,—я бачу, ви аж ніяк не стали розсудливіші, завжди журитесь та плачете через якесь уявлюване горе. Ні, як ото вам не сором? я й о г о давно знаю, і знаю за уважливого, доброго й