Рут Хоган - Хранитель забутих речей

інакше, ніж інші діти, нічого особливого, невелика вада. Непевна риса характеру. Проте Ешліенн Джонсон і загін її юних сучок хутко пронюхали про це. Вони прив'язували її коси, плювали в обід, мочилися в портфель і рвали піджак. Але навіть не їхні капості засмучували Дейзі найбільше, а те, як ці негідниці змушували її почуватися. Непотрібною, слабкою, наляканою, жалюгідною. Сміттям.

Її мама оскаженіла, коли дізналася про це. Дейзі приховувала шкільні тортури від матері якомога довше, але коли вона почала мочитися в ліжко вночі, їй доводилося митися. Ще один доказ того, яка вона нікчема, велика дівчинка в одинадцять років мочиться в ліжко. Мама пішла просто до директорки і налякала ту до напівсмерті. Після цього в школі зробили усе, що могли, а могли вони небагато, і Дейзі добула свій термін до кінця шкільного року, зціпивши зуби й коротко обрізавши волосся кухонними ножицями. Коли мама побачила її, вона плакала. Та минуло літо, її волосся знову відросло, воно ще недосить довге для коси, але можна зав'язати хвостика. І сьогодні в неї є нові резинки для волосся, яскраво зелені, з квітами. «Стокротки для моєї Маргаритки», — казала мама.[25] Коли Дейзі милувалася на себе в дзеркало, її шлунок раптом панічно стиснувся, немов автомобіль загальмував на повному ходу. А що, як завтра її нові однокласники поглянуть на це обличчя, і воно їм не сподобається?

Перевіривши, чи вона взяла на пікнік усю улюблену їжу своєї доньки, Енні застебнула блискавку сумки-холодильника. Сандвічі з сиром і ананасом (на чорному хлібові з насінням), солоні чипси, пончики із заварним кремом, японські рисові крекери й імбирне пиво. Жінка досі відчувала спалахи люті. Реакція тієї ідіотки директриси на ситуацію з Дейзі радше роздратувала її, аніж заспокоїла. Та дурепа, напевно, не могла б навести лад навіть у кошику зі сліпими кошенятами, не кажучи вже про школу, де повно вигодованих чипсами та вихованих на подарунках дітей, більшість яких уже зараз вважають, що у світі треба мати три речі — помешкання за державний кошт, дитину й найостаннішу модель кросівок Nike. Після того як батько Дейзі покинув їх, Енні, щоб виростити дочку, тяжко працювала на двох роботах. Квартира, де вони жили, може, розташовувалася й не в найкращому районі, але була чиста, охайна, а головне — їхня. Дейзі вродилася гарною дитиною. Але бути хорошою інколи погано. У шкільній громаді злиденного району, де Дейзі мусила виживати, ті речі, яких її вчила Енні, вважалися за безглуздя.

Дотримання загальноприйнятих правил, гарні манери, доброта і бажання старанно працювати в кращому випадку сприймались як дивина. Проте для м'якої Дейзі ці риси стали слабкістю, за яку дівчинка дорого поплатилася. Тож Енні мала навчити дочку ще дечого.

Коли вони дійшли до парку, сонце вже добряче припікало, а на траві було ніде яблуку впасти від молодих жінок з візками, крикливих малюків, мобільних телефонів та попелу від цигарок Benson & Hedges. Мати Дейзі взяла її за руку і провела через зарослий травою ігровий майданчик просто до дерев у глибині парку. Це не прогулянка, вони прямують до певної мети. Дейзі не знала, куди вони йдуть, але відчувала, що мати налаштована рішуче. Ліс — це інший світ, тихий, прохолодний і безлюдний, безпечний для птахів і білок.

— Я приходила сюди з твоїм татом.

Дейзі здивовано глипнула на матір:

— Навіщо?

Мати усміхнулася, пригадуючи. Вона поставила на землю сумку-холодильник і подивилася в небо:

— Ми прийшли, — сказала вона.

Сумка-холодильник стояла у футі від велетенського покрученого дуба, що був схожий на дідуся, хворого на артрит. Крізь його віття Дейзі глянула на цяточки світла і просвіти синього.

Двадцять хвилин по тому вона сиділа на самісінькому вершечку і дивилася вниз на сумку-холодильник.

Коли мати оголосила, що вони залізуть на дерево, Дейзі думала, вона жартує. Та мати говорила серйозно, і Дейзі злякалася.

— Я не можу, — сказала вона.

— Не можеш чи не хочеш?

В очах Дейзі забриніли сльози, але мати була невблаганна.

— Ти не знаєш, що ти можеш, поки не спробуєш.

Тиша і безрух після цього здавалися вічними. Нарешті мати заговорила:

— У цьому світі ми дуже маленькі. Ми не можемо завжди вигравати, ми не можемо завжди бути щасливі. Але єдина річ, яку ми можемо робити завжди, — намагатися. Завжди будуть ці кляті Джонсони, — обличчя Дейзі смикнулося в істеричній усмішці, — і ти не можеш змінити цього. Проте ти можеш змінити своє ставлення до них.

Дейзі це не переконало:

— Як?

— Залізши зі мною на дерево.

Це була найстрашніша річ, яку Дейзі будь-коли робила. Але десь там біля вершини трапилася дивна річ. Страх Дейзі зник, як пір'ячко на вітрі. Біля підніжжя дерева вона була маленька, а дерево нагадувало непереможного велетня. На верхів'ї дерево досі здавалося гігантським, але хоч якою маленькою була Дейзі, треба лізти вгору.

Найкращий день літніх канікул. До того часу, як вони