Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

Задзвонив телефон. Карі підвелася, зняла слухавку. Повторила кілька разів «Алло!», перш ніж з роздратованою міною покласти слухавку на місце.

— Хто там?

— Ніхто. Тільки шелест у дротах. Уже вдруге за день. Неприємно…

Сонцесяйний недовірливо подивився на мене.

— Гадаєш, я заради тебе переступлю закон? Тобі що, перевернулося у голові, Бренне? — він потрусив своїми кучерями, що рудою хмарою огортали його голову, і пласке обличчя з кирпатим носом та веснянками розтягнулося не то гримасою, не то усмішкою. — Та ти жартуєш! Сам не згірш за мене знаєш, проводити пошук у базі даних без належних підстав незаконно, не кажучи вже про передавання інформації стороннім.

Ми вже добряче посиділи, допивали по третьому кухлю. Я зателефонував йому й попросив зустрітися. Трохи провагавшись, Сонцесяйний погодився. Ми пили пиво і тягнули час, теревенячи про всякі буденні речі, аж доки я помітив його нетерплячку. Отоді й поставив своє запитання.

Я підняв руки долонями вперед, ніби обороняючись.

— Розпружся! Дай розповісти, чому я до тебе звернувся, а ти сам вирішиш, що робити. Я тебе почастую ще одним пивом. За дармове пиво можеш принаймні вислухати мене.

— Гаразд, — неохоче погодився Сонцесяйний. — Однак ти несповна розуму, якщо думаєш, що я на таке піду заради тебе.

Ми зналися багато років, але тільки по роботі. Він був слідчим у відділі наркотиків, а я захищав наркоманів і дрібних наркодилерів. Рік тому я захищав у суді одного серба, звинуваченого в убивстві. Серб був, до того ж, босом серед наркоторговців міста. Я добився його виправдання у справі про вбивство, а Сонцесяйному це не сподобалося. Він не сумнівався у винуватості серба, казав мені про це не раз, але я знав — чоловік не винний. Сонцесяйний так і не пробачив мені того виграшу, та в усьому іншому Карі мала рацію. У наших стосунках панувала взаємоповага, ба більше — взаємна симпатія, хоч ми ніколи її не демонстрували.

Я розповів йому всю історію, від початку й до кінця. Сонцесяйний слухав, не перебиваючи. Час до часу відсьорбував з кухля великий ковток пива. Коли я закінчив розповідь, він ще довго сидів непорушно, потім мовчки підвівся. На якусь мить мені здалося, що Сонцесяйний зібрався геть, натомість він попростував до барної ляди і приніс ще два пива. Важко гепнувся на стілець.

— І що ти про це думаєш? — запитав я.

— Думаю, це порядне лайно!

Я мало що міг заперечити. Ми ще трохи посиділи в тиші, а тоді він перегнувся через стіл.

— А ти маєш рацію! Хлопа виправдано, і нової справи так просто не відкриєш. Вірю, тебе засмучує. Я завжди казав, що ти маєш гівняну роботу, Бренне! Захисник!!! — він наче виплюнув те слово. — Змарнувати життя і талант на порятунок від тюрми всілякої нечисті…

Я вже хотів заперечити, але він не дав мені й рота розтулити.

— Дуже хочеться сказати, що ти на це заслужив, що тобі дала по пиці ота реальність, яка криється в надрах твоєї роботи. Але…

Я чекав.

— Твоя правда. Той, хто вбив Майю, уб'є знову. І ще… цей свідок, Ніна Гаґен, є, ймовірно, правильною ниточкою. Побачимо, що я нарию. Дай мені кілька днів. Але не забувай, хлопці з відділу ідентифікації вже гарантовано перевірили її особу, ще під час суду.

— Я знаю. І все ж, можливо, залишилася непоміченою якась дрібниця, яку досі не вдалося намацати. Настільки крихітна зачіпка, що ніяк не годилася, аби використати проти неї в суді, зате могла б дати мені… слід чи натяк… — мій голос потих, я не зовсім розумів, на що сподівався.

Трохи помовчавши, Сонцесяйний сказав:

— На твоєму місці я цього не робив би. З моїх уст це звучить по-дурному, так і прямісінько до пекла можна покотитися. Але знаєш, що могло б мене втішити?

— Ні.

— Якби ти взагалі в це не влазив!

— Чому?

— Ти адвокат. Захисник. Ти маєш горою стояти за клієнта, зі шкіри пнутися, щоб якнайграмотніше визволити його з біди. А тепер хочеш зробити щось цілком протилежне. Прагнеш знайти докази, які до решти зруйнували б його алібі. Ти такий самий безголовий, як і я, — він підвівся. — Дякую за пиво. Я тобі зателефоную.

— Коли?

— Коли щось накопаю.

Я ще трохи посидів, поміркував над його словами. З такого кута зору я справу не розглядав, але знав, що він має рацію. Ніби здаля подивився на ситуацію. Згадав усмішку Альвіна в суді, обличчя Ганса Ґудвіка, фотографії понівеченого тіла Майї, і збагнув, що не зможу пройти байдуже.

Коли того вечора я ліг спати, на моєму нічному столику задзвонив телефон. Карі вже спала в мене під боком. Я схопив слухавку після першого ж дзвінка й тихо, щоб не розбудити її, пробурмотів:

— Бренне.

Зелені цифри на годиннику біля ліжка показували чверть на першу ночі. На іншому кінці дроту ніхто не відповів. Лише шипіння і тиша. Я повторив уже голосніше:

— Бренне.

Далі тиша. Мені вчувалося чиєсь дихання, але я не мав певності. Я поклав слухавку.