Петро Михайлович Лущик - Ратники князя Лева

— Атож, чимало про що, — згодився Тугар і сів на лаву.

— Що ти тут робиш, брате?

— Зачекай! — зупинила Неждана Злата. — А він... живий?

— Хто? — не зрозумів Тугар.

— Едуард.

— Коли на початку зими я прощався з ним, був живий.

— Де він тепер?

— Півроку тому жив у Франції в монастирі.

— А ти?

Розповідь Тугара майже нічим не відрізнялася від того, що він повідав князю Леву майже місяць тому. Єдине утаїв Тугар, що перед тим як повернутися на рідну землю, виконуючи доручення Великого магістра ордену Храму Томи Берара, він зустрівся з Едуардом Бофоном. Прощаючись, колишній тамплієр попрохав знайти Злату і по можливості піклуватися про неї.

— Якщо вже він не зміг цього зробити... — закінчив розповідь Тугар.

Неждан і Злата мовчки вислухали розповідь брата, лише коли той повідав про загибель тамплієрів, Злата схлипнула, а Неждан стиснув кулак, наче руків’я уявного меча. Після розповіді довгий час мовчали, аж тут Тугар озвучив питання, яке терзало його з часу прибуття до замку.

— Гійом де Пардо живий? — запитав він.

Обоє — Злата й Неждан — якось дивно подивилися на Тугара. Брат мовив:

— Чому ти питаєш? Ти ж знаєш, що командор загинув під Бакотою!

— Але ж... — Тугар показав на хлопця, що займався своїми хлоп’ячими справами і не зважав на розмови дорослих. — Він такий схожий на Гійома!

— Ми це помітили, — згодився Неждан.

— Тоді хто його батько? — допитувався Тугар.

Він подивився на Злату. Жінка опустила голову. Подивився на Неждана. Брат сміливо дивився на нього, не відводячи погляду.

— Ти?

Неждан скривив обличчя.

— Ти?

— Ні, не я. Злата — моя сестра. І твоя також. Ти ж знаєш.

— Тоді хто? Гійом загинув; кажеш, що не ти. Тож хто?

Неждан подивився на Злату. Вона не підводила очей, лише ледь помітно кивнула.

— Батько Гійома — Едуард, — сказав Неждан.

Злата не витримала напруження і вибігла з кімнати. За нею побіг син.

Тугар не міг повірити в почуте.

— Едуард? — недовірливо перепитав він. — Ти нічого не плутаєш? Він же чернець!

— Але ще й чоловік, що майже рік жив поруч із дуже вродливою дівчиною. Злата розповіла про це мені зовсім недавно. Раніше не говорила. Я міг неправильно зрозуміти. Це сталося в ніч перед вашим від’їздом. А потім ви поїхали. Ти знаєш, що вона пережила? Лукове — звичайне село, де всі про всіх знають. І коли стало зрозуміло, що Злата вагітна, не треба було пояснювати, звідки і від кого. А коли вона народила, тамтешній священик відмовився хрестити хлопчика.

— Чому? — здивувався вражений Тугар.

— Чому? Він назвав стільки причин, що й не перерахуєш! Байстрюкам не місце серед хрещених, батько його — латинської віри, монах і тим самим згрішив, а через нього грішна і його дитина. І ще багато чого наговорив. І налаштував людей проти нас, бо ми захищали Злату. Мама не витримала всього цього і померла. А ми, поховавши її, серед ночі покинули Лукове. Добиралися до Львова, у якійсь церкві охрестили хлопчика. Я став хрещеним батьком. Дали ім’я Гліб, бо на той день припало свято цього святого. Вдома ми називаємо його Гійомом.

— Але чому він так схожий на нього?

— Та тому, що Злата все своє життя любила одного лише Гійома! Може, тому і син так схожий на нього. Гадаю, Едуард не буде ображений. Зрештою, він навіть не підозрює, що став батьком.

— Він не знав... — пробурмотів Тугар.

— Бомон не знав, чим усе це закінчується? — іронічно перебив його Неждан. — А втім, монахи можуть і не знати, звідки беруться діти...

Від почутого в Тугара відняло мову. Він підвівся і мовчки пройшовся кімнатою. Неждан спокійно спостерігав за братом.

— І що далі? — запитав, дещо заспокоївшись, Тугар.

— А далі — нічого. Про нашу таємницю не знає ніхто. Гадаю, що далі тебе вона також не піде (Тугар ствердно кивнув головою). Як жили раніше, так і житимемо. Для всіх Злата — моя сестра, чоловік якої загинув у війні проти Бурундая. Я піклуюся про сестру і племінника.

— І ніхто й не здогадується про правду?

Неждан усміхнувся.

— Воєводу Світозара не обдуриш, — сказав він. — Хто-хто, а він знав командора особисто і не міг не помітити схожості.

— І що?

— Та нічого. Не помітив або зробив вигляд, що не помітив.

— До речі, чому він тут? Чому ви тут? У Львові мені говорили, що Тустань не