Володимир Кирилович Малик - Чумацький шлях

А коли Параска покликала снідати і поставила посеред столу велику череп’яну миску з кулешем, а Хуржик, недбало перехрестившись, перший запустив у неї свою ложку, Івась зрозумів, що за ніч все чомусь перемінилося.

Їли всі мовчки. Про вчорашнє – ні слова. Тільки після сніданку Хуржик підвів на Івася очі.

– Ти ось що. Повитягаєш з возівні вози та мажі і передивишся ретельно. Де щось не так, полагодиш, підрихтуєш. Бо скоро ж – у Крим, по сіль! Особливо вісі та ярма щоб були справні! Та й усе щоб було справне – і колеса, і халабуди на вози, щоб дощі солі не розмочили, і казан – кашу варити. Все, все!

Івась дивувався. Ніби хто підмінив Хуржика. Ніби забув про вчорашню сварку. Яка тому причина?

Відповіді він не знаходив, а тому буркнув:

– Гаразд, усе зроблю. Не вперше, – і запитально глянув на Катрю, що сиділа навпроти.

Дівчина нерозуміюче здвигнула плечима. Видно, вона теж була вражена поведінкою Хуржика. Ждала вранці грози, а виявилося – її пронесло. Або, як кажуть, з великої хмари випав малий дощ.

Зустрівшись після сніданку на подвір’ї, на ходу перемовились.

– Що це сталося за ніч з Хуржиком? – спитав Івась.

– Не знаю, – відповіла Катря. – Чи п’яний був та проспався, чи надумав щось та прикидається невинним ягнятком… Не знаю.

– Ну, що ж, поживемо – побачимо, – філософськи завершив парубок.

Тим часом у сім’ї Хуржиків ця історія мала своє продовження.

Зразу по сніданкові Василь зайшов до матері. Вона лежала на високих подушках – стогнала. На її блідих, аж воскових, щоках цвів хворобливий червінь-рум’янець.

Синове серце стиснулося від болю.

– Мамусю, як тобі? – кинувся він до ліжка, опустився на коліна і поцілував її холодні руки. – Ти снідала?

Вона погладила його по вихрастій чорній голові, як колись малого.

– Снідала, Василечку, снідала, – прошепотіла кволо, – Скільки мені треба! Спасибі Парасці – я доглянута… А ти чого прийшов? Кажи! Бачу – щось непокоїть тебе. По очах, по виду твоєму бачу. Ну?

Василь справді за минулу ніч змарнів, бо не спав ні хвилини. Розмова з Катрею на базарі дошкульно вразила його, а ще більше вразило несподіване відкриття, що батько спалахнув і розгнівався на Катрю та на Івася неспроста: кохає він дівчину! Кохає і має якусь надію на взаємність!

Цей здогад так вразив його, що він ще увечері ледве утримався, щоб не зайти до матері і повідати їй про свої тривоги. Утримала лиш думка, що все це так її схвилює, як і його, або й більше, і вона також не спатиме всю ніч.

– Матусю, я хочу женитися, – випалив він, зашарівшись та опустивши очі додолу. – Прийшов порадитися з тобою.

Мати полегшено зітхнула.

– Ху! А я думала, у тебе якась біда. А це ж радість! Бог на поміч, сину!

Василь сів на ліжко, безнадійно махнув рукою.

– Е-е! Яка там радість!

– Що ж так?

– Немає взаємності.

– Хто ж вона? Я знаю?

– Знаєш. Катря.

– Яка Катря? Наша наймичка?

– Так. Вона!

– І ти в неї дуже закохався?

– Дуже! Жити без неї не зможу!

– А вона?

– Мені здається, вона любить Івася.

– Ну от бачиш! То що ж нам робити?

– Поговори ти з нею, мамо. Невже вона така дурна, що піде за наймита?

– А батькові ти казав?

– Ні.

– Ну, от – і батькові не казав! А треба! Ти ж не сам собі живеш, а в сім’ї. Батьки повинні все знати і благословити на шлюб. Або відраяти.

– Ніхто мене не відраїть! А батько не дозволить!

– Звідки ти знаєш?