Антон Копинець - Іван Сила на прізвисько «Кротон»

нотароша. Наказував, аби-м лише панові Прохазці дав, у його руки.

— Прошу, прошу, то є-м я, — потер долоні, ліпше затягнув пояс на халаті, що волочився по килиму, як гадюка. Іван став коло дверей. Пошупурав у торбині. Віддав письмо і почав оглядати світлицю. Присліпуватий пан пробіг очима адресу і перемінився на лиці:

— Вацлав! Муй драгі Вацлав!

Різко повернувся до столу. Взяв з коробочки пенсне, почепив на носа. Розірвав конверта. І лише тепер Іван помітив, що пан Прохазка має якусь подібність з їхнім нотарем. Мабуть, голови і носи в них однакові. Та й голос. Такий точно сиплий…

«Дорогий і безмежно коханий мій брате Гобі! — біжать очі пана Прохазки по рядках листа. — По-перше, вітаю тебе з днем твого ангела! По-друге, не сердися на мене за те, що так довго не писав. Для того були певні причини. Пошту доставляють сюди, як за часів старогрецької війни. Та й не можна гарантувати за листа: дістане його коли-небудь адресат чи ні…

Тобі вже, може, й відомо, що я на службі не в Ужгороді: ліпші крісла там зайняли ті, що служили в нашому легіоні в Росії. Вони вже мають певний досвід роботи.

За що, за що покарав мене Всевишній?

А з другого боку я радий. Радий хоча б тому, що і моє ім’я буде записане на олтарі тих, хто першим прийшов і відкрив це плем’я.

Одного не сягне мій розум: як вони могли існувати досі? За документами та переказами вельмишановних людей, ці тубільці не тільки існували, а навіть проявляли інтелектуальні здібності. Здаватиметься тобі дивним, коли я скажу, що уродженець цих гір, якийсь Гуца[54] відкрив Болгарію. А мешканець Хуста був учителем великого письменника Гоголя. Знаходилися тут окремі екземпляри, що навчали дітей графа Льва Толстого, сина російського царя Петра Першого. Я розумію: все це зробив рід Габсбургів.

Напишу ще кілька слів про екзотику. Гори, глухі гори, а за ними — знову гори. Є в цих горах олені, сарни, дикі кабани, річкова форель, виноград, яблука, груші, сливи, великі поклади солі, мармуру, нафти, золота… Словом, є все, що потрібно людині. І, сподіваюся, що все це нам знадобиться…

Спочатку, признаюся, мені ставало жаль цих затурканих людей. Як це, думаю, живемо в двадцятому столітті, і в нас, на старому європейському континенті, є ще жителі-європейці, котрі не можуть ні підписатися, ні читати. Ідеш по селу і на кожному кроці бачиш обідраних дітей, голодних та хворих родителів. Тепер же мене переконали деякі вельмишановні люди: все то, дорогий братику, лінощі. Вони, голодранці, місяцями нічого не роблять. Пропивають усе, що мають, влаштовують бійки, різню, плодять дітей і т. д., і т. п.

Ну, годі про це. Я думаю, же ми тут поставлені для того, аби навести порядок. Європейський!

Дорогий мій! Колись ти мені нагадував, же би я відшукав тобі кілька десятків робітників. На перший раз, для проби, посилаю тобі першого…».

Іван стояв коло порогу. Пан Прохазка зиркнув крадькома на нього та продовжував далі:

«Дехто каже, же з нього має вийти розбійник. Причому, великий. Я в це не вірю. Просто хлопець міцний, але не має до чого руки прикласти. Я вирішив послати його до тебе, на завод. Ми, чехи, повинні зробити з цих розбійників справжніх людей. З нього буде чоловік. Я в цьому певний.

Постарайся, Гобіку, жеби хлопець добре жив. Влаштуй йому добру кухню, приодягни, тощо. Їсть він, кажуть, непогано, за що вдячний йому старий батько.

За все, я думаю, він поверне тобі сторицею. Я думаю, же то є неабиякий сенс. Через тиждень-два ти будеш мати, коли захочеш, ешелон робочої сили. Причому, дешевої.

Твій Вацлав».

Пан Прохазка роблено-люб’язно посміхнувся, коли побачив, що Іван досі стовбичить:

— О, я й забув попросити вас присісти!.. Сідайте, сідайте, прошу вас! Як маю Вас величати?

— Іван я. Іван Сила.

— Сила?

— Айно. Уся наша фамілія так зветься.

— Вас багато?

— І немало. Половина Телятинця, майже.

— Телятинець?

— Ото в нас так прозвали крайню часть села.

— Ага. Мушу вас запитати: ви вже обідали?

— Ще маю що їсти днесь.

— Відпочиньте, мушу вам сказати, поїсте, а завтра за діло будемо говорити.

— А на роботу далеко ходити?..

— Та облиште, прошу вас, всі земні діла до завтра. Поговоримо, мушу вам сказати, про роботу і таке інше. А тепер підете відпочити. Після дороги треба дати спокій нервам. — Прохазка потер долоні і гукнув:

— Вероніко! Вероніко!

В кімнату вбігла та ж сама дівчина, що привела сюди Івана.

— Поведеш нашого молодого пана в одинадцяту кімнату. Приготуєш обід. Ванну.

— Обід я ще такий гарний не знаю робити, прошу вас…

— Мушу сказати, — заметушився пан Прохазка, бо уже головна куховарка пані Гелена пішла додому або кудись інде, — мушу сказати, же ти смачніше готуєш.

Корба. Чортове колесо

Ні ситий обід, ні гаряча купіль не могли розвіяти Іванові думки. Як тільки ліг у широченне ліжко-рекам’є,