Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

Усміх болісного глуму спотворив гладенько поголене продовгувате обличчя. Не рухаючись із місця, колишній magister militum приклав обидві долоні до вуст і, що сили в грудях, кинув у ніч жорстокі їдкі слова:

— Для котрого з вічних Августів?

Певен був, що тепер наступить хвилина мовчання, повного замішання та неспокою. Проте помилився — той сам голос, що й раніше, далекий від всякого неспокою, дзвінкий, владний і невимовно певний себе, відразу ж одповів:

— Для імператора Іоанна.

Тоді Кастин, нерви якого не могли вже витримати цієї гри, розірвав на грудях одіж і, до крові роздряпуючи нігтями тонку шкіру, скрикнув голосом, повним найбільшого розпачу:

— Запізно, Аецію, запізно… за…

Раптовий корч горлянки залізними кліщами на льоту перехопив розпочате нове слово, придушив, знову увігнав до горла, вбив… Кастин насилу переводив подих; перш ніж зумів удруге вдихнути ротом повітря, ті — з-під дракона — ринули на нього тупаючою громадою шалених кентаврів і умлівіч обступили щільним вінком переляканих і обурених облич, римських, груботесаних германських і мавпячих, скіснооких.

— Кастин, Кастин… — шепотів, не вірячи власним очам, кремезний вершник у плащі аметистової барви, марно намагаючись обійняти міцною рукою шию вигнанця, який відступав, кривився з огидою, наче від дотику змії, не припиняючи кричати:

— Бодай би ти проклятий був, Аецію… Ти, жона й діти твої… Три дні… три дні… мізерні три дні…

І рвав собі волосся на голові, а гарні вузькі губи кусав до крові ошалілими зубами. Переставав кричати: — Три дні… лише три дні, — тільки для того, щоб знову повторювати: — Запізно… запізно… запізно…

Його непритомний погляд то загорявся зловісною радістю, коли помічав, як розпач і тривога до невпізнання змінюють обличчя, що оточували його вінком, — то знову спалахував полум’ям ненависті, коли тільки зустрічався очима зі спокійним, певним себе, хоч стурбованим поглядом Аеція. Тоді геть переставав панувати над своїми рухами, виразом обличчя й мовою, — обертався на маску скривдженого Ахіллеса, а одночасно Еринії, і вже зовсім виснаженим хрипким голосом кричав:

— Бодай би ти на смерть свого сина мусив дивитися, як я дивився на Іоаннову… Щоб йому на твоїх очах відрубали правицю, всадили на осла і возили по арені… а потім стяли голову… А чернь нехай плює йому в обличчя і цілить камінням у криваву рану… та сама чернь, що кілька днів тому падала перед ним долілиць і гукала: «Аве, імператор!»… Немає Іоанна і немає вже Кастина, військового магістра… Тільки нужденний вигнанець і ще підлістю зганьблений Аецій… cunctator… зрадник… боягуз… Запізно… запізно…

В міру того, як голос його все більше хрипнув, усі погляди хильцем перебігали з його спотвореного обличчя на нерухому постать Аеція. Але той, здавалося, зовсім не переймався ні словами, ні криком Кастина. Спокійно чекав, доки хрипкий голос перейде в писк, урветься та геть заламається, і лише тоді почав говорити:

— Ніколи не буває запізно, Кастине… Глянь туди! Бачиш цей чорний, тисячею вогнів освітлений живий мур?… Король Ругіла, приятель Аеція, дав йому шістдесят тисяч воїнів… Чи ж вина Аеція, що розлилися води і злостиві демони озер та рік затримали наш приїзд?… Але повторюю, — ніколи не буває запізно… Миттю зметемо, як камінець на дорозі, Плацидію, Валентиніана, а як треба буде, то й усю Італію… Ходімо, Кастине! Накажи завернути повози і коней… Аецій присягає тобі своєю головою, — побачиш на арені Плацидію та Валентиніана в таких муках, що Іоаннові в землі посивіє волосся… Їдьмо!

— Я нікуди не їду з Аецієм.

З-під аметистового плаща висунулась широка, покрита перснями рука: товсті, короткі, виблискуючі золотом пальці приязно торкнули плеча Кастина, що, очевидячки, не мав уже ні дрібки сил і волі бодай до якогось опору. Згас гарячковий блиск його очей, погляд став тупим і байдужим. Навіть не ворухнувся під дотиком Аецієвої руки:

— Можливо, найсвітліший муж, великий полководець, славетний Кастин утомлений?… Може, його душа, нерви і м’язи потребують відпочинку? — голос Аеція, повний щирої лагідності і приязної терплячості, звучав наче голос люблячого стурбованого батька. — Можливо, тимчасово не має він ні сил, ні віри для дальшої боротьби?… Дарма, — Аецій сам усе вчинить за двох: відомстить за Іоанна, знову впише ім’я Кастина до золотих консулярів і чесно поділить пополам здобич і славу… Їдь, Кастине, куди їхав, не звертаючи… заїдеш до мого друга, короля Ругіли… залишишся там, скільки захочеш… він прийме тебе як брата…

Кастин, уже зовсім спокійний, погордливо знизав плечима.

— Знати не хочу твоїх друзів, — сказав, — і не хочу мати з тобою нічого спільного… Піду десь між ютунгів чи гепідів… житиму, як вони, і помру між ними… нехай би тільки швидше…

І раптом знову схопився обома руками за голову і, не в силах крикнути, зойкнув:

— Запізно… запізно…

Два смолоскипи з сичанням погасли… І раптом половина облич, що оточували Кастина, щезли в темряві. Аецій перестав бути живою, видимою, реальною істотою — був уже тільки безтілесним голосом, що вимовляв:

— Для Іоанна запізно… для Кастина запізно… для живих — ні…

Не встиг іще місяць золотистим краєм торкнутися чорних валунів Юлійських Альп, а шістдесят тисяч войовників знову мчали щільною вогнистою стіною до недалеких уже кордонів Італії, несучи на копитах малих бистрих коників страх, смерть і знищення. Флавій Кастин довго проводжав їх поглядом, а, коли на півдні згас останній рухомий вогник, шепнув:

— Ти не в Італії народився, Аецію…

І швидко притулив край темного плаща до раптом звологлих очей.

3