Джон Роберт Фаулз - Маг

натякнув Мітфорд, а учні самі собою нічим не відрізнялися від своїх ровесників у всьому світі. Але до англійської мови вони ставилися дуже вже прагматично. Їм було байдуже до літератури, хлопців цікавила тільки техніка. Коли я пробував читати поезію автора, чиїм іменем названо школу, вони позіхали. Та коли пояснював, як називаються по-англійському частини автомобіля, то після уроку не міг спровадити школярів із класу. Вони часто приносили американські підручники, повні термінів, в яких для мене було стільки ж грецького, скільки в дитячих обличчях з виразом бажання, щоб я переказав їм текст своїми словами.

І учні, і вчителі ненавиділи острів. Сприймали його як щось на зразок виправного закладу, в який вони потрапили з доброї волі й де треба працювати, працювати, працювати. Я сподівався, що тут набагато сонливіша атмосфера, ніж в англійських школах, а виявилося — навпаки. Вершина іронії — тут вважали, що саме завдяки цій маніякальній працьовитості та кротячій сліпоті на красу природи тутешня система викладання стала типово англійською. Мабуть, греки, пересичені найгарнішими у світі краєвидами, й не вважали чимсь невідповідним замикатися в такому термітнику, а мене воно доводило до нападів люті.

Один чи два викладачі говорили по-англійському, більшість — по-французькому, але я з ними не зійшовся. Єдиний, з ким можна було приятелювати, став Деметріадес, другий учитель англійської, та й то, либонь, тільки тому, що краще, ніж інші, володів мовою. З ним я міг розмовляти на вищому рівні, ніж початковий.

Деметріадес поводив мене по сільських кав’ярнях і тавернах, і я засмакував у грецькій кухні та народній музиці. Вдень село завжди здавалося понурим. Безліч забитих дошками вілл, зрідка розминешся з кимсь на вуличці. Доводиться харчуватися тільки у двох найкращих тавернах, де бачиш одні й ті самі обличчя із затхлого левантійського провінційного товариства, вже скоріш із часів Оттоманської імперії й Бальзака у фесці, ніж із п’ятдесятих років. Еге ж, треба згодитися з Мітфордом: тут безнадійна нудьга. Кілька разів я зайшов до рибальських винярень. Там було веселіше, але відчувалося, що я не на місці. Та й у грецькій мові не дійшов таких висот, щоб розуміти місцевий діалект.

Я розпитував про чоловіка, з яким мав сутичку Мітфорд, але ніхто не чув про такого, про сварку й про «почекальню». Очевидно, Мітфорд проводив більшість часу в селі й заслужив лиху славу не тільки в Деметріадеса, але й в інших учителів. Доводилося миритися з наслідками англофобії, загостреними через тодішню політичну ситуацію.

Невдовзі я став утікати на пагорби. Ніхто з моїх колег не ступив би ані на крок далі без конечної потреби, а хлопці мали право тільки в неділю виходити поза рогатку шкільної території, обгородженої високою стіною, та й то могли віддалитися хіба на півмилі дорогою край узбережжя, що вела до села. А пагорби були завжди по-п’янкому чисті, світлі й далекі. Не маючи іншого супутника, крім своєї нудьги, я вперше в житті подивився на природу свіжим оком і пошкодував, що знаю її мову так само погано, як і грецьку. Я по-новому сприймав розсипи каміння, зграї птахів, квіти, прогулянки, плавання, чудовий клімат, брак транспорту — наземного та повітряного (на острові не було ні одної машини, поза селом не простягалися шляхи, а літаки пролітали не частіше, як раз на місяць). Завдяки всьому цьому я почувався, як ніколи, здоровим. Здавалося, постає гармонія між тілом і духом. Це була ілюзія.

Коли я вперше після приїзду прийшов до школи, там уже чекав лист від Алісон. Дуже короткий. Мабуть, вона написала його на роботі в день мого від’їзду.

Я кохаю Тебе, хоч Ти й не розумієш, що це означає, бо ніколи нікого не кохав. Весь останній тиждень я старалася, аби Ти це втямив. Єдине, що хочу Тобі сказати: якщо колись закохаєшся, то згадай сьогоднішній день. Пригадай, як я поцілувала тебе й вийшла з кімнати. Як ішла вулицею й ні разу не оглянулася. Я знала, що Ти стежиш за мною. Пригадай усе, що я робила. Пригадай, що я Тебе кохаю. Хай навіть уже нічого про мене не пам’ятатимеш, та ось це затям, будь ласка. Я йшла вулицею й не озирнулася, бо кохаю Тебе. Кохаю. Кохаю так, що завжди ненавидітиму Тебе за сьогоднішній день.

Другий лист надійшов наступного дня. В конверті був тільки розірваний чек, і на одній половині стояв карлюкуватий напис «Ні, дякую». За два дні прийшов третій лист, повний захвату над якимсь кінофільмом, мало не приятельський. А закінчувався він так: «Забудь мого першого листа. Я вибилася з рівноваги. Тепер усе минулося. Уже не поводитимуся ось так по-старомодному».

Звісно, я відписував їй якщо й не щодня, то принаймні два-три рази на тиждень — довгі послання з самозвинуваченнями та виправданнями, аж одного разу Алісон висловилася: «Попрошу Тебе перестати товкти про наші стосунки. Пиши про те, що робиш, про острів, про школу. Знаю, хто Ти і що Ти. То й будь таким. Коли описуєш щось, тоді можу уявити, що я з тобою, й побачити те, що бачиш. Не ображайся. Пробачити — це забути».

Помалу наше листування перейшло з почуттів на факти. Вона писала про роботу, про свою нову подругу, про всякі дрібні домашні справи, про фільми та книжки. Я — про школу й острів, як і просила Алісон. Одного разу вона надіслала фото — в однострої стюардеси. Коротко підстриглася, заправила волосся під пілотку. Всміхалася, але на тлі цієї уніформи усмішка видавалася нещирою, професійною. Світлина виразно попередила мене, що це вже не та Алісон — моя і нічия більш, про яку я любив згадувати. Згодом листи стали надходити тільки раз на тиждень. Фізична туга, яка докучала мені весь перший місяць, почала зникати, хоч подеколи я прагнув Алісон і віддав би все, аби тільки опинитися з нею в ліжку. Але це були ознаки утримання, а не туги за коханням. Одного дня мені спало на думку, що будь я не на острові —