Марія Хіміч - Байстрючка

Ветеринара це надихнуло на подвиги: він високо закачав рукави й перевзувся в кирзачі.

— Нічого, пройде, — заспокоював він маму.

— Якщо вона має здохнути, Ярику, то так і скажи, я її заріжу, — стурбовано відповіла та.

— Почекай, Зінко, зарізати завжди встигнеш, — мовив ветеринар і спробував заглянути в пащеку бідосі.

Я попросив матір вийти у двір.

— Мамо, я їду знову до Житомира: мій сусід по кімнаті, Остап, сьогодні в гуртожитку виставляється за свій день народження, — на ходу вигадав.

— Чому раніше не сказав? — нахмурилася мама. — Я ж нічого тобі не спакувала в дорогу!

— Я все сам! — запевнив. — Не турбуйся!

Поцілував її в щоку, вона любить, коли їй виявляють такі беззаперечні знаки уваги. Кинувся до будинку й нашвидкуруч запакував у дорожню торбу кілька банок консервації, висипав тарілку домашніх пряників та загилив туди ж капустину.

— Гроші, — пролунав пострілом мамин голос.

Мою спину від несподіванки обдало морозом. Мама всунула мені в руку скрючені банкноти.

— Я вже біжу, бувай! — мимохідь попрощався й щодуху помчав.

Біг настільки швидко, що слина збилася в роті нудотним клубком і я випльовував її, мов кров, із таким же мідним присмаком. Забіг до автобуса тоді, коли дверцята ось-ось мали зачинитися. Кинув водієві купюру, і він утомлено махнув рукою: сідай, студенте, вічно безбілетний…

Дорогою до Задрипинська встиг кілька разів відключитися й заглибитися у важкий сон — грозову теплу хмару. Одразу прокидався від того, що лобом боляче бився об віконне скло. Автобус заколисував, погойдуючись на дорожніх вибоїнах, він їхав у темряві, освітлюючи собі шлях підсліпуватими більмами фар кудись уперед, а може, задкував у минуле…

Автостанція Задрипинська не відрізнялася від тієї, що псувала краєвид у моєму містечку. Була хіба що дбайливіше підбілена вапном. Я глянув на папірець, залишений Ксенькою, і швидко зорієнтувався. У цьому не було нічого складного — у цьому містечку, як і в моєму, усього дві головні вулиці, означені звучними іменами великих міфічних діячів компартії. На одній з них жила сестра.

У під’їзді її будинку було тепло, біля дверей нижньої квартири на килимку дрімала маленька сучечка, від якої смерділо дустом. Вона показала мені дрібні чорні зуби й загарчала для годиться.

— Яка хороша собачка, — розказував їй, обережно обходячи. — Хороша…

Сучечка гаркнула, коли ступив на першу сходинку, що вела на другий поверх. Я підскочив і через секунду стояв біля заповітної квартири. Собака одразу заспокоїлася. Вона, мабуть, уважала себе швейцаром із функцією ліфтера.

Ксенька відчинила мені, і її вигляд був вартий візиту бригади психіатрів. У мене було враження, що вона на мене чекала.

— Заходь, — схопила Ксенька мене за руку. — Як же чудово, що ти приїхав! Я ніби відчувала це, віриш?

— Вірю, — погодився й поставив сумку на підлогу.

— Ти до мене переїхати надумав? — узялася кокетувати сестра.

— Ні, зранку їду на навчання. А чим ти займаєшся?

— Як завжди, дурницями, — зізналася Ксенька. — Хочеш, і тебе розмалюю?

— Хочу, — зненацька погодився. — А знаєш, хочу!

— Тоді — уперед, — захихотіла сестра.

Що там сказати — чим далі годинник цокав за північ, тим більше наші голови паморочилися й ми втрачали глузд так легко, мов щось дешеве та елементарне, що продається в кожному магазині.

Коли заспівали треті півні, вони застали нас за дивним заняттям: я наколював шкільним циркулем на одній її руці татуювання-експромт, а вона, сміючись, аби не плакати від болю, підстригала мій ірокез манікюрними, гострими, ніби бритва, ножицями.

У порізи я залив фарбу, щоб малюнок не вибивався з візерунка, яким було вкрито решту тіла Ксеньки.

— Годі, — на тому сказав їй і відібрав ножиці. — Пора спати!

— Ти ж зі мною ночуватимеш? — поцікавилася сестра. — Будь ласка, залишися до завтрашнього вечора! Ми ще щось придумаємо!

— Я переночую, але зранку поїду, — твердо відповів. — Так буде краще.

— У-у-у, — заскиглила Ксенька.

Вона постелила мені на ліжку сестри, але спали ми на одному. Я закутав її в ковдру, обійняв і решту ночі то дрімав, то прокидався, ніби продовжував їхати в автобусі й битися лобом об віконне скло.

Ледь зажеврів світанок, піднявся й швидко зібрався в дорогу. Ксенька схопилася, коли вже відчинив двері.

— Може, залишишся? — благально мовила вона.

Мені вже ставили таке запитання — три-чотири роки тому. Воно пролунало з вуст моєї першої дівчини — вона так само стояла, мерзлякувато кутаючись у халат, босоніж, із розтріпаним волоссям, і прохала залишитися з нею ще трохи. Але я відмовився й пішов геть. Наші стосунки так нічим хорошим і не завершилися — кожен почав шукати примарне щастя в обіймах інших. І чи знайшов?