Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

Усе. Годі панікувати! Він набрав повні груди повітря і повільно випустив. На другому вдихові у двері постукали. Влад видихнув і швидко вийшов у коридор.

За дверима стояло двоє міліціонерів.

– Добрий день. Це ви викликали міліцію? – спитав один з них, високий худорлявий чоловік в окулярах.

– Так, я. Не знав, кого викликати, тому вирішив вас, бо «швидка» їй точно вже не знадобиться…

– Старший сержант Миколайчук, – представився чоловік.

– Молодший сержант Карпенко, – відрекомендувався другий, теж високий, трохи міцнішої статури.

– Будь ласка, прошу. – Влад пропустив їх до квартири і вказав кивком на кухню. – Вона там…

Міліціонери мовчки пройшли до кухні. Влад посунув за ними, щосили намагаючись урівноважити дихання.

– Ви її знаєте? – уважно оглядаючи тіло, спитав старший сержант Миколайчук.

– Так. Це моя колишня колега, Катерина Марченко. Деякий час ми працювали разом у нашій філармонії.

– Це ви виявили тіло? – спитав Миколайчук і витягнув з кишені блокнот.

Влад ствердно кивнув.

– Як це сталось?

– Справа в тому… Можна, я відчиню кватирку?

– Так, будь ласка.

– Справа в тому, – вів далі Влад, відчиняючи кватирку, – що це помешкання я винаймав упродовж кількох років, воно було потрібне мені в особистих цілях. Творчих цілях, – швидко додав він. – Я музикант… Цього місяця термін оренди закінчується, я прийшов забрати речі, щоб лишити квартиру в порядку… а тут… ось… Я просто шокований! Я не розумію, як таке могло трапитись! Це якесь суцільне божевілля!

– То ви не жили тут постійно, я правильно розумію?

– Ні. У мене є власна квартира. Узагалі, я давно тут не був, – зітхнув Влад. – У мене купа різних справ і клопотів. Було не до цієї квартири…

Старший сержант Миколайчук ретельно занотовував у блокноті. Молодший сержант тим часом оглядав усе довкола. Він нахилився і підійняв з-під столу шприц.

– Як вам таке? – задоволений знахідкою, звернувся він до свого колеги. – Схоже, вона вирішила піймати кайф.

– Усе може бути, – погодився Миколайчук. – Але стверджувати напевне ми цього не можемо. Це підтвердить чи заперечить лише експертиза. Залучіть до справи. – Він перевів погляд на Влада. – Підемо далі. Скажіть, як тут опинилась ця жінка? Вона тут жила?

Влад опустив очі.

– Ми зустрічалися тут час від часу. Вона також мала ключа, але я не очікував застати її тут.

– Це була ваша подруга?

– Ну-у, не зовсім подруга. Кажу ж, ми просто іноді зустрічалися. Репетирували, знаєте. Я скрипаль, вона співачка, нам потрібно було більше часу, аніж ми мали у філармонії. Але ці зустрічі припинилися місяців чотири тому, бо вона зникла. Отже, необхідність репетицій відпала.

– Зникла? Тобто звільнилась?

– Ні. Саме зникла. Мене тоді не було в місті, я був у відпустці. Але колеги мені розповіли, що вона зникла без будь-яких пояснень.

– Ви не контактували з нею після того? Можливо, по телефону?

– Ні. Не мав такої потреби. Я взагалі змінив сім-картку.

Старший сержант відірвався від блокнота і знов уважно подивився на обличчя Катерини. Затим перевів не менш уважний погляд на Влада.

– Вона мертва не так давно, не більше двох годин. Як так сталося, скажіть, будь ласка, що ви прийшли сюди після тривалого часу саме в день і майже в час її смерті? – міліціонер пильно дивився на Влада з-під окулярів.

– Звідки я можу знати, шановний? Чому ви таке питаєте? Ви що, натякаєте на мою причетність до її смерті? Але яким чином? Я взагалі не розумію, що таке з нею трапилось! Це просто якийсь абсурд! – Влад нервово обтер чоло.

– Владиславе е-е-е… – старший сержант поправив окуляри і проглянув попередню сторінку записника. – Владиславе Петровичу, потрібно, щоб ви прийшли у відділок і все детально описали. Ви повинні дати офіційні свідчення.

– Так-так, звичайно, сержанте. Я розумію.

– Квартиру ми опечатаємо, тут ще треба все як слід обстежити. Сподіваюся, ви нічого не рухали, поки чекали