Володимир Кривенко - Одіссея практиканта
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– А что! Может ты и прав. И проще и дешевле и без аврала… Ну, будь, братишка!
– Будь!
Белесый кильватерный след теплохода растворяется во мгле июльской ночи. Я гляжу на удаляющиеся огни такой, уже ставшей родной, «Жемчужины у моря». Я не говорю «прощай». Я говорю
– ДО СВИДАНЬЯ, Адесса, мой город родной!P.S.Варимуха! Братишка! Где ты сейчас? Что делаешь? Я надеюсь, твоя мечта про «марсели-капабланки» сбылась. Надеюсь, что киль корабля твоей мечты избороздил все акватории земного шара. Ты, наверное, уже ошвартовался где-нибудь недалеко от моря, завёл себе некое подобие Зины, но, естественно, гораздо миниатюрнее, с нежным голоском-колокольчиком и уже окружён целой тучей варимошек, наследников славной династии Варимух…
Извини, что я раскрыл нашу с тобой тайну, я, правда, немного изменил твою фамилию, потому, что не хочу лишать твоих варимошек такой славной родословной… А ещё потому, что без описания той встречи с тобой мой рассказ выглядел бы, как дырявый «парус одинокий в тумане моря голубом»…
Дюжину футов тебе под килем, братишка!
Видел, друзья, я Дунай голубой…Частина третя
Рано-вранці просурмив наш теплохід осанну українській «Венеції» – Вилково і, за кілька хвилин, важко притулився на короткочасний відпочинок до причалу. Колеги мої, втомлені одеськими пригодами, міцно спали, а я, не в змозі подолати гострого відчуття новизни, тихцем вибрався з каюти на верхню палубу і, тримаючись за поручні правого борту, намагався розгледіти «Венецію».
Дарма.
Нічого незвичайного. Вилковим треба милуватись з літака, або, принаймні, проплисти його каналами-фйордами, але у нас була інша мета, а часу, як завжди, було обмаль. Втративши цікавість до Вилкова, я перейшов на лівий борт і став уважно розглядати румунський берег. В очі впадали убогі хатинки під очеретяними стріхами, що являли собою яскравий контраст з хатами нашого берега. У нас – жодної стріхи! Всі хати під шифером або під цинковою бляхою. Це, звичайно, тішило. Як то кажуть: – «дріб’язок, а приємно»!..
Дунай, наче два світи розділяв…
Дунай… Як і «за Адєссу», вперше я почув про Дунай з пісні:
– Видел, друзья, я Дунай голубой, Занесён был туда я солдатской судьбой. Я не слыхал этот вальс при луне, Там нас ветер качал на дунайской волне.Ну, доля у мене, майже, солдатська. Як там у Твардовського:
– «К кухне – с марша, с марша – в бой»…Тут можна і погодитись, але Дунай – голубой?
Вдивляюсь в жовто-брунатні дунайські хвилі, що рідкою глиною линули до Чорного моря. І дивуюся; Чи справді за часів автора вальсу Йона Івановича, в 1880 році, дунайські хвилі і, справді, були блакитними? І ста років не минуло, а вже «шеломом» тієї води не зачерпнути, щоб коня напоїти, та й коней вже нема, а теплоходу і ця вода годиться щоб двигун охолоджувати…
«И отраженьем дунайской волны были глаза полны»…– Не приведи, Боже, такі каламутно жовті очі колись побачити… Страшно, навіть, уявити, особливо, проти ночі…
Рука Віктора лягла на моє плече:
– Ти, десь, зник, а я вже хвилюватись почав! Хоч би попередив!
– Так ви ж так смачно похропували, а мені цікаво все це побачити, бо, чи буду тут ще колись?
– А от, захистиш диплом, просись до нас, ще в цікавіших місцях побуваєш! Подобається у нас?
– Та, вже, маю таку думку, але хотілося б на щось більш серйозне ніж сигналізатори та грозозахист скирт, життя витратити…
– Так це ж у нас лише літня розминка, а взимку ми то котельні, то компресорні, то технологію якусь на заводах налагоджуємо. Взимку вже не кувалдою, а головою мусимо працювати. Ну, пішли нашу «мумію» будити, щоб в Ізмаїл не заїхала…
«Мумія», на диво, вже прокинулась і тривожно визирала в ілюмінатор.
– А я вже й не знав, що робити, скоро Кілія, а вас нема!
– А ми, Едіку, вже
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одіссея практиканта», після закриття браузера.
