Михайло Петрович Старицький - За двома зайцями

Ті ж і ка­те­рин­щик.

Всі. Хто це му­зи­ку най­няв?

Голохвостий. Ето я; це я най­няв, щоб Сек­литі Пи­ли­повні ве­селіщі бу­ли іме­ни­ни! Как маєте ла­ятись, да­вай­те луч­че гу­лять!

Всі (схоп­лю­ють­ся). Да­вай­те, да­вай­те кра­ще тан­цю­ва­ти! От ве­се­ло!

Секлита. Ав­жеж, тан­цю­ва­ти! Розс­тупіться, ку­ми мої ми­лі: Сек­ли­та Ли­ма­ри­ха ґуля!

Всі розс­ту­па­ються, Сек­ли­та по­се­ре­дині.

Секлита (розс­та­вив­ши ру­ки). Ку­ми мої, го­луб­ки мої, Се­клита Ли­ма­ри­ха ґуля! (По­чи­на тан­цю­ва­ти).

Голохвостий (ски­да жи­лет­ку). Ех, мам­зель, бонд­жур! Ва­ляй ме­те­лиці! (По­чи­на са­ди­ти про­ти Сек­ли­ти го­па­ка).

Усі

Ой, на дворі ме­те­ли­ця,

Чому ста­рий не же­ниться?

Меронія. Ой, гріх, ой, ску­шеніє! (Ста­но­виться і са­ма в ко­ло).

Завіса спа­да

Світлиця у Сірків, та ж, що і в 2-й дії.

Xимка са­ма.

Xимка (при­би­ра ха­ту). Дру­гим лю­дям неділя, а тобі не­ма ні неділі, ні свя­та у цих ха­зяїв! Весілля, бач, справ­ля­ють! Ще й не ви­да­но, й не чут­но, щоб та­ке бу­ло ха­па­не весілля: ши­ти, ми­ти, біли­ти - завт­ра Ве­лик­день! Щось не пев­не… А тут че­рез них і ніг під со­бою не чуєш: увесь двір підме­ла, ще й піском підси­пай та тра­вою тру­си, бо, бач, ве­ли­ка пані поїде вінча­тись! Ба­га­то та­ких панів, та на греб­лю ніко­му! Он ще підло­ги ви­га­да­ла оли­вою мас­ти­ти, та ще ка­дить за­ставить. А ос­тобісіла вже во­на мені, хоч би вже швид­че йшла до дідька в бо­ло­то!

Химка й Сірко.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Піймай, Хим­ко, со­ба­ку та прив'яжи на лан­цюг, щоб ча­сом не ки­ну­лась на ко­го та не по­ла­та­ла ли­ток.

Xимка. Хіба я со­ба­ка? Хіба в ме­не со­бачі но­ги, щоб я ще вам за пса­ми га­ня­ла?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та й я не підбіжу. Ти мо­лод­ша, у те­бе й но­ги прудчіші.

Химка. Підтоп­та­ла вже за ва­ши­ми прим­ха­ми, що хоч на плечі бе­ри!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та ну-бо, Хи­моч­ко, піймай, будь ла­с­ка! Візьми шма­ток хліба, при­ма­ни Ряб­ка та й на­сядь!

Химка. Спа­сибі вам! Сідай­те вже кра­ще ви на йо­го, ко­ли вам нічо­го не шко­да.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та ходім і я по­мо­жу, тільки не лай­ся, та повідчи­няй мені вікна й во­ро­та, не­хай лю­де див­ля­ть­ся!

Химка. Щоб по­на­ла­зи­ло їх і в двір, і в ха­ту та щоб пообк­ра­дали ще!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ну, що ж ро­бить! Один то­му час, що й батько в плахті!

Химка. Ет! (Ви­хо­дить).

Проня са­ма.

Проня (ви­хо­дить у білій вінчальній сукні, у білих квіт­ках, обвіша­на цяць­ка­ми). Аж не стям­люсь од ра­дості, що та­ки, хва­ли­ти бо­га, діжда­лась сво­го свя­та! А який же гар­ний же­них! Сиділа, сиділа, так за­те ж ви­сиділа! Образованний­, мод­ний, душ­ка, чис­то, як огіро­чок! Як я улюбльона, аж го­рить у ме­не все все­ре­дині, а сер­це тільки - тьох, тьох! Не знаю вже, чи й до­жи­ву до ве­чо­ра… Як я при­гор­ну йо­го, як… Ой, ой, як зду­маю… Ког­да б только скоріще! (Зак­ри­ва очі ру­кою). Ото-то бу­дуть усі зазд­ри­ти! А я так під ру­ку з ним та на них тільки: пхе, пхе, пхе! А шлей­фом ше­лесь, ше­лесь, ше­лесь! На Хре­ща­ти­ку та­кою панією ся­ду; та все по-модньому, по-хран­цюзько­му… (Пішла по хаті і ста­ла пе­ред дзер­ка­лом). Чи не вко­ро­тив він мені шлей­фа. Єй-бо­гу, вко­ротив, жи­дю­га, вкрав! І ка­за­ла ж мамі, щоб од­да­ли на Хре­щатику, так хіба ж з тією прос­то­тою зго­во­риш! Ой, ли­ше­нь­ко, і це ж не по-модньому! Хто ж так ви­со­ко талію ро­би­ть? Ні пле­чей, ні гру­дей! А по моді усе долж­но бу­ти на вис­тавці! (По­ход­жа па­вою). Пхе! Тут тільки тхне чимсь? Оли­вою од підлогів, пхе! Хим­ко! Хим­ко! Ка­ди мені швид­че по ха­тах, та більше, та по­од­чи­няй вікна! Хим­ко, Хим­ко!

Голос Хим­ки. Та чую, не по­зак­ла­да­ло…

Проня. Так по­вер­тай­ся ж швид­че. Піти ще по дво­ру про­хо­дитись, хай див­ляться та гу­би ку­са­ють! (Ви­хо­дить).

Химка й Ус­тя.

Xимка (вхо­дить з смол­кою). Уже повіялась, ше­ле­па! От уї­лась! Хоч би вже те­бе ви­ку­ри­ти оцим ку­ри­вом!

Устя (вбіга з ко­ши­ком). Доб­ри­день вам, з неділею будьте здо­рові! А де старі Сірки?

Xимка. Та там десь ко­ло­тяться…

Устя. Чо­го ж то? А Про­ня де?

Xимка. А, і не пи­тай­тесь!

Устя. Чо­го це ваші до Сек­ли­ти на іме­ни­ни не прий­шли? А там сва­тан­ня бу­ло: прос­ва­та­ли Га­лю за Го­лох­вос­то­го.

Химка. Тю на вас!

Устя. Ти, дівко, не тю­кай, а слу­хай! Про­пи­ли ми навіки Га­лю, а Го­лох­вос­тий най­няв ка­те­рин­ку та аж сюр­ту­ка ски­нув, так ви­би­вав тро­па­ка.

Химка. Брех­ня!

Устя. Що ти мені брех­ню зав­даєш? Ста­ра вже я, дівко, щоб бре­ха­ти; то, мо­же, твоя ма­ти бре­ха­ла, як на лавці ле­жала!

Ті ж і Мар­та.

Марта (за­са­пав­шись). Доб­ри­день вам! А де ваші? (Гля­ну­в­ши на Ус­тю). Уже ви­пе­ре­ди­ла: от дов­го­но­га чап­ля! (До Хи­м­ки). Чи ви знаєте, що Сек­ли­та Ли­ма­ри­ха за­ру­чи­ла уже Га­лю з Го­лох­вос­тим?

Устя. А що, не ка­за­ла? Брех­ня?

Химка. Та що це ви ме­ле­те? Про яко­го Го­лох­вос­то­го?

Устя. Про Го­лох­вос­то­го - ци­люр­ни­ка, си­на то­го, що за Ка­­на­вою був!

Марта. Та він же один на весь По­дол; дру­го­го Голох­во­с­того не­має!

Химка. Так той же са­мий Го­лох­вос­тий сьогодні вінчаєть­ся з Про­нею!

Устя і Мар­та (сплес­нув­ши ру­ка­ми). Що ти? Нев­же?

Химка. Та хіба не