Василь Махно - Дім у Бейтінг Голлов

Іцик похитнувся - до нього підбігли, але він сказав, що все гаразд.

І прикривши лице газетою, плакав як дитина.

До бензинової станції на Ринку підполковник Котарба їхав службовим «ЕіаІ-518».

Водієві довелося петляти вуличками, бо сьогодні у Чорткові був базарний день. Селянські фіри, міські брички і військові авта ближче Ринку збилися в суцільну заслону, яку неможливо було обминути. Поручник Вацлав Добровольський вискочив з авта і, викрикуючи, розігнав цивільних на розі, де стоїть готель «Брістоль». У вікна Котарбиного автомобіля заглядали коні й металева збруя черкала обшивку, поки під’їхали до бензинової станції.

Дружина Котарби перебувала у родичів під Краковом. «Добре, що там», - думав він. Коли перші резервісти прибули на чортківську залізничну станцію, підполковник, в розпорядження якого вони переходили, приїхав подивитися, з ким йому доведеться обороняти східний кордон. Із короткої розмови з капітаном Влодзімежем П’ясецьким Котарба з’ясував, що на заході країни - війна.

Отже, Гелена за таких обставин не зможе дістатися до Чорткова та й телефонний зв’язок між Чортковом і Краковом тепер відсутній.

У Котарбиній віллі, у кімнатці на першому поверсі, мешкала служниця Параска, молода українка з Білобожниці. Марцелій і Гелена Котарби прийняли її за рекомендацією фотографа Анджея Злочанського, в якого вони сфотографувалися у перший день призначення підполковника командиром полку «Чортків». Гелена помічала, що за молоді й соковиті форми Парасчиного тіла не раз чіплялося око Марцелія. Але підозрювати Параску не було підстав, бо та справно виконувала свої обов’язки: ходила на ринок купувати м’ясо і зеленину, а до крамниці Моше Зальцінґера бігала по рибу. Кравцям носила одяг: щось зацерувати, щось підшити. Поралася цілими днями на обидвох поверхах дому, сушила подушки і перини, футра пані Гелени і кожух пана Марцелія. На піддашші шукала голубів, які заважали спати Гелені, хоча підполковник казав, що ніякого голубиного воркування ніколи не чув. Гелена встановила свої правила для Параски: не дозволяла їй варити, а лише прислуговувати за обідом і мити начиння.

Тепер, коли Гелена перебувала під Краковом, Параска варила, прислуговувала і мила начиння. Підполковник порушив іще одне правило своєї дружини: Парасці категорично було заборонено митися у лазничці і користуватися туалетом. Але за відсутності дружини Марцелій зламав і це правило. Якось Параска забула зачинити двері до своєї кімнатки на гачок. Коли перебиралася, побачила риб’яче око підполковника, що зазирало в шпару. Парасчине тіло вкрилося сиротами.

Тієї ночі підполковник уперше накинувся на Парасчине тіло, як рятувальник, що кидається з розгону у воду. Коли Параска почула в собі Марцелія, вона скрикнула, але не від болю, а як з’ясувалося, від гусячого пір’я, яким була набита перина. Пишка пір’я вколола Параску в м’яку рожеву сідницю, але підполковник, увійшовши у троянду Параски, так він називав її сором, відчував слизькі пелюстки її квітки. А заслинене і млосне Парасчине стогнання розпалювало підполковника, який згрібав із перини її литки, сідниці й плоский живіт, в єдине тіло, що вислизало з його рук.

Цілу ніч Параска літала над підполковником і була схожа на річкову чайку на зелених берегах Серету.

І підполковник, літаючи над Параскою, був схожий на чорного шуліку з Чорного лісу.

Їм обом здавалося, що від їхньої пристрасті розвалиться австрійська вілла і на них звалиться дах.

Відтоді, коли у Параски були місячні, вона спала в своїй кімнатці на першому поверсі, а коли минали, -на перині у спальні з Марцелієм Котарбою.

Підполковник Котарба скаржився прокураторові, що Гелена застрягла під Краковом. А прокуратор скаржився Котарбі, що Моше Зальцінґер не може вчасно замовити дактилів, бо на польсько-румунському кордоні чомусь затримують товари, а до Моше їх везуть здалека: з Туреччини через Балкани. Дактилі полюбила й Параска. Якось у кишенях Котарби знайшла паперову торбинку (подарунок прокуратора) з кількома липкими плодами. І від того часу Вацлав Добровольський змушений був ходити до крамниці по дактилі, якими в Чорткові торгував тільки Моше.

Після інспекційної поїздки до Копичинець підполковникові Котарбі стало зрозуміло, що совєти до чогось готуються. Розвідка доносила про переміщення їхніх військ. Отож-бо, головним Котарбиним завданням як командира полку буде втримати оборону, якщо совєти захочуть перейти кордон. Але як довго він це зможе зробити? З повідомлень, що надходили до штабу полку «Чортків», критична ситуація складалася на польсько-німецькому кордоні. Провокації були там по кілька разів на день, а сутички завершувалися жертвами. І хоча три Котарбині батальйони стояли на стратегічних позиціях від Скалата до Борщева, на цьому напрямку було багато місць, які не охоронялися постерунками. До того ж улани і артилерія, що прибули до Чорткова і розмістилися по батальйонах у Скалаті, Копичинцях і Борщеві, перебували за кілька кілометрів від кордону, бо стільки війська не можна було розквартирувати на самому кордоні. «А це, - міркував Котарба, - послаблює оборонні можливості полку, бо совєти можуть із протилежного берега Збруча вдарити артилерією, а тоді пустити у хід свої танки з піхотою». З авіації - до полку «Чортків» належало чотири літаки. У Бучачі було розквартировано станцію військових поштових голубів.

Перші постріли на польсько-радянському кордоні пролунали о другій годині рано, а коли на одному із прикордонних постерунків, що підпорядковувався підполковникові Котарбі, зав’язався бій, то до вілли примчав ад’ютант Добровольський. Відштовхнувши перестрашену Параску, що відчинила набряклі від вологості вхідні двері, увірвався в дім. Параска стояла при дверях у короткій полотняній сорочці. А підполковник Котарба довго натягував своє галіфе і ніяк не міг втрапити у лівий чобіт.

- Що це значить, поручнику?

- Пане підполковнику, перепрошую, але совєти напали на наші постерунки, на деяких ведеться бій.

Котарба злетів із кітелем під пахвою з другого поверху у вересневий ранок. Підполковник разом із поручником