Василь Карп'юк - Ще літо, але вже все зрозуміло

вважав лише реманентом. Так і праця не має бути лише зароблянням грошей, які згодом можуть бути витрачені на відпочинок. Адже сама вона може бути відпочинком.

Праця має бути бажанішою за бездіяльність. Роботи треба хотіти. А щоб так сталося, треба, щоб її було обмаль. Або стільки, скільки захочеться. Щоб не було примусу чи необхідності. Тому, якщо дуже не хочеш нічого робити, то не роби. І якщо чогось одного не хочеш — теж не треба.

Найкраща така праця, як прокидання снігу. На неї можна чекати всю весну, літо й осінь і можна не дочекатися. Ця зима дарує таке щастя, коли зранку важко відчинити крайні двері, бо засипало снігом. Головне — звечора не забути лопату.

{ і неможливо не повірити }

Кожного Святого вечора маю святий обов’язок — терти мак. Округлий макогін роздушує маленькі зернини, як грішні душі, й вони пускають молоко на знак покаяння. Коричнева порожниста макітра стає чистилищем, а гарні узори на зовнішніх стінках — ілюстрованим шляхом до життя вічного, бо тільки у раю така краса може статися.

Дуже гарний день надвечір’я Різдва Христового. Немає сонця, тому й нема фляцавки. Та не надто холодно, бо хмарно. Але ввечері мають бути малі колядники, які світитимуть своїми голосами. Так гарно терти мак великим макогоном у затиснутій між колінами макітрі й знати про вечірню коляду, нічне Народження, завтрашню радість.

Так гарно, але так смертно. Вертаємося з батьками з цвинтаря. Пообтрушували з вінків налиплий сніг, помолилися. А бабуся лежить тихенько-глибоченько. А по цвинтарі люди — то там, то там. Сніги обмітають, уквітчують хрести смеречиною, прикрашають дощиком.

Вертаємося втоптаною стежкою. В лице морозно. Чи холодно бабусі? Її ж поховали в тонкому зеленому светрі (кептар з’їла міль). То були останні дні серпня. Бабуся на фотографії у кептарі.

Зі смерком відімкнули світло. На Святвечір. «Хіба по-людськи?» — «Аякже! Розпинати по-людськи». Будемо вечеряти при свічці. На столі пиріжки з повидлом, риба смажена… Мама вже принесла з кухні до хати. Ще ліпить вареники з маком, і сестра помагає. Тато кутає маржину. Я сам у хаті з цими наїдками. А не їв з учорашнього вечора, бо нині не можна. «Але ж чому не можна? Ніхто ж не побачить!» — «Бог побачить». — «Але ж Він нікому не скаже…»

Зі сходом першої зірки сідаємо вечеряти. Тато запалює свічку, молимося, беремо по великій ложці пшениці з маком, медом, горіхами, родзинками. Після пшениці можна їсти й інші страви.

Нарешті приходять малі колядники, провіщаючи Різдво Христове. Тоненькі дитячі голоски розливаються хатою.

Прийшов з колядою і малий Руслан. Він проголосив Різдво Христове швидше за єпископів і обійшов у картонній короні й з картонними крилами вісім присілків. По дальших хатах ходив ще з обіду, а до нас недалеко, то й уночі не страшно.

Його тато живе у сусідньому селі й слухає, як колядують чужі діти, а матір віддає найдорожче й дозволяє на Святвечір їсти скоромне. Зайшовши до хати, Руслан проказує захриплим голоском: «Христос народився!» — і неможливо не повірити.

{ снігу не було, але була любов }

Цьогорічне Різдво вразило великим теплом. Аж ніхто не очікував стільки тепла у цей час. Навіть дорослі колядники, які ходять від хати до хати протягом кількох днів з короткими перервами на сон, не пили, як звичайно, горілки, щоб не змерзнути і не захрипнути на морозі. Й так було тепло.

Не душились у шарфиках і хустинах малі колядники на Святвечір. Вони вільно бігали пагорбами і рівнинами села, сіючи гарних колядок і не захекуючись. Нарешті вистачало повітря, нарешті не ставало гаряче під час колядування в теплих хатах у двох курточках, бо курточка могла бути лиш одна й легка.

Зранку на Різдво ніхто не злякався холодів і снігових заметів, бо їх не було. А через те у церкві на службі було багато людей. Усі якісь здивовані. Якесь не таке Різдво. Себто не таке, в якому зручно з усіма обрядами, і щоб лише ними відбутися. Тут уже якесь інше, тепле Різдво.

Коли прийшли з церкви, тато навіть мив ноги надворі біля криниці, щоб запам’ятати таку погоду. Правда, прогрітої сонцем шовковистої трави, щоб ноги витерти, вже не було. Але був рушник. І хоч придатної для цього трави не було, але було для іншого. Погода стала дуже доброю до всіх. Хлопчик із сусіднього села, у якого є черепаха, що харчується рослинами, і в Різдво знаходив їй на городі харч.

У такому сонці вже якось інакше сприймається Різдво. Справді, спадає трохи обрядовості. Або вона робиться якоюсь іншою. Відсутність снігу не дає сповна ані відтворити, ані відчути те Різдво, до якого звиклося з дитинства. Оздоби опадають, як листя з осінніх дерев. І тоді запитуєш себе: що лишилося від твого християнства? Що ми зараз маємо в Різдві без феєрії? Що робить у твоїй хаті ялинка?

Вона зайшла, як заблукане ягня, і не знає, в якому кутку притулитися. І ті жалюгідні гірлянди ні до чого у світлі променів, які б’ють з вікна. Навіть ялинці незручно. Навіть вона зі стількома прикрасами чомусь знітилася…

І тоді починаєш розуміти, що християнство — це ялинка без прикрас. Навіть без хвої. Справді, як дерево без листя. Найчесніше. Жодного антуражу. Чи треба такої ялинки в хаті? Не треба. Воно не розважає. В холодне Різдво суха ялинка без хвої може лише зігрівати, як дрова в печі. А в таке тепле Різдво християнська ялинка має бути в лісі. Вона не для розваги, а для користі.