Марина Блохіна - Користь незавершених справ

— Так! Вибралися! — Кір обійняв мене, і я тоді зрозуміла — так, ми врятовані, вся та катавасія з каблучкою закінчилася!

— То… Значить, це кінець? — все ж запитала я.

— Ні, звичайно. Це тільки початок, — відповів хлопець, надягаючи мені на палець каблучку.

А потім він нахилився і поцілував мене.

«Дивовижне відкриття! Вперше у світі було в проведено ритуал з виклику душі, що ще не пішла у Вирій і експериментально підтверджено його можливість! Новаторами стали працівник Кременчуцького відділення Чародійського Відомства Кирило Калиновський та аспірантка Полтавської Академії Нечистої Сили Яросвіта Черепко. Так-так, ви правильно зрозуміли! Яросвіта — правнучка тієї самої Анастасії Черепко, наймогутнішої відьми України!

Здається, онука збирається підтвердити славу свого роду і активно пише дисертацію на цю тему, результати ж обоє винахідників представлять на 26-му Всеукраїнському Магічному З’їзді.»

Я у черговий раз продивилася статтю в газеті і радісно посміхнулася. Хто ж міг подумати, що той обряд, що Кір запропонував провести, виявиться недавньою його вигадкою, ще навіть не перевіреною? Ось так і вийшло, що в одну мить я стала з відрахованої аспірантки та покараної відьми новатором, винахідником і Бог знає ще ким.

Ліцензію мені, звісно ж повернули, назад до Академії прийняли, і тепер я писала там дисертацію під Кіровим керівництвом, який неждано-негадано став викладати в нас обрядову магію. Це поки що було неофіційно, але він вже встиг прочитати в нас кілька лекцій, зокрема і про той самий ритуал.

Варто було тільки бачити, що сталося з мавками, відьмами і мольфарами, коли до класу зайшов Кір! Вони кидали на нього полум’яні погляди, а я за півтори години лекції ледве не позеленіла від ревнощів.

Це продовжувалося декілька днів — я потай від Кіра виривала патли дівчатам, що аж надто активно задивлялися на мого хлопця, а Кір, знову ж таки, потай від мене, відчіпляв від себе тих самих дівчат. Але потім ми раптом згадали, що ми суджені один для одного, тож покохати когось іншого просто не зможемо, і різко заспокоїлись.

А ще через місяць зеленіти почали вже одногрупниці — бо в Академію я прийшла з гарненькою такою каблучкою на безіменному пальці. Сумнівів, хто мені її подарував, ні в кого не виникло.

І ось тепер, через майже рік після мого вигнання з дому, перед самим з’їздом, Кір неочікувано заявив, що пора показатись на очі рідні. Мовляв, зараз, коли я побралася з ним, вже можна, і навіть потрібно це зробити — хоча б задля того, щоб втерти їм всім носа.

— Ти готова? — запитав Кір, відбираючи в мене газету. Я подивилася на себе — проста щоденна сукня, кеди і трішки розпатлана коса.

— Звісно, готова! — впевнено відповіла я.

— Ти впевнена? Не хочеш одягти що-небудь більш… відповідне? — з посмішкою спитав хлопець. Він вже знав, що я на це скажу, але я не полінилася повторити:

— Для чого? Взагалі-то, я зараз йду додому, а вони у мене в гостях, так що краще нехай самі подумають про належний вигляд.

— Ну тоді ходімо, — Кір подав мені руку, і в наступну мить ми вже були перед парадними дверима Старого Черепка.

— Подзвониш? — запропонував Кір, але я лиш похитала головою.

— Не маю звички заздалегідь повідомляти про прихід додому.

Я клацанням пальців відчинила двері і зайшла всередину як ні в чому не бувало. У передпокої було тихо — вочевидь, всі сиділи у вітальні. Я не стала роззуватися — мені ж тут не жити все-таки, і пішла по дому, тягнучи за собою Кіра. Той не пручався, але дивився весело, ніби споглядав якусь смішну виставу. Ну що ж, зараз я влаштую тут «завісу».

Двері у вітальню прочинені, і я, як і перед цим, заходжу без стуку. Всі, як і очікувалося, сидять і — ось несподіванка! — розглядають величезну статтю в газеті і фотографію, на якій ми з Кіром тримаємося за руки. Що ж, так навіть простіше — не доведеться нічого пояснювати.

— Привіт, я вдома! — сказала я, привітно посміхаючись. Я завжди казала це при поверненні коли ще жила тут. — А ось що тут робите ви, я, чесно кажучи, не розумію… — я у вдаваній розгубленості знизала плечима. Звісно, я блефувала — виганяти я нікого не збиралася, але добряче налякати — це святе.

Погляди всіх присутніх схрестилися на мені, але я навіть не подумала ніяковіти — я ніколи не була заляканою чи закомплексованою, але зараз почувала себе особливо розкуто.

Я не чекала від них вибачень чи виправдань, та й взагалі не збиралась сюди повертатись — якби не Кір — ноги моєї б тут не було! Тож, коли мовчанка затягнулася вже дуже надовго, я мовчки розвернулася і пішла назад. Я знала, що Кір був позаду, і, як не дивно, мені зовсім не було сумно чи образливо.

Врешті-решт, я завжди знала як до мене ставляться. Не хочуть любити такою, яка я є, то з чого ж я взяла, ніби полюблять, коли стала відомою? Тепер в мене є своя сім’я, так що не варто жалкувати…

Можливо, я все ж таки очікувала, що хтось покличе, чи прямо зараз наздожене й вибачиться, але цього не сталося. Мабуть, то й на краще.

— Пробач, Яро… Я не знав, що так вийде, — винувато сказав Кір.

— Ти ні у чому не винен. Це мало статися — якщо не зараз, то пізніше. Ходімо звідси…

Я полегшено посміхнулася. І справді полегшено — я раніше навіть не помічала, що мені так важливо знати думку рідних чи бодай побачити їх ще раз. Тепер побачила і — мов відрізало. Все стало на свої місця, і зараз хотілося лише одного — з’їсти величезне морозиво і сходити у кіно, про що я не полінувалася сказати Кіру.