Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

гарячого тіста і часнику і суддя подумав: «Треба припиняти це блюзнірство, бо так малахітового дочекатися недовго».

Він стукнув по стільниці молоточком і процідив крізь зуби:

— Гаразд, панночко, дякую. Ви вільні.

— Ви мене не арештуєте? — дівчина здивовано звела брови.

Пан Сновгей невдоволено скривив губи:

— Ваша розповідь звучить непереконливо. І взагалі ви не схожі на відьму…

— Та я, та я… сама справжнісінька відьма. — заїкаючись, проговорила дівчина.

— Авжеж. Сама справжнісінька, — перекривив її суддя. — Тільки не відьма, а учениця 11-ого класу енної школи, енного міста. Все. Ви вільні. Дайте мені спокій.

— Ви можете перевірити, я не тону у воді, якщо мене прив’язати до колоди, — голос дівчини зірвавсь до писку.

— Послухайте, панянко, — гаркнув Сновгей. — У мене таких відьом як ви по 10 на день і всі несправжні. Я таких казок наслухався, що ваша проти них — фуфло. Так що досить мізки мені пудрити. Мотайте звідсіля в електронну бібліотеку учить уроки.

— І не горю у вогні. — невпевнено додала дівчина.

Але Сновгей вже її не чув. Він нап’ялив окуляри на приплюснутий бульдожий ніс і поринув у вивчення 50-го тому справи відьом. (А треба сказати, що усіх томів було 143!).

— У-у-у! — дівчина заплакала і по-дитячому тупнула ніжкою. — Ну я до тебе ще доберуся! — і вже з-за дверей, — Я ще й у Верховний Суд піду оскаржувати твоє рішення.

— Давай, валяй, — самими губами пробубонів Сновгей і витер хусткою чоло. — Задовбався я.

Він поклав свою квадратну голову на величезні волохаті руки і замислився. Відтоді, як йому довірили справу «відьом» повз його очі промайнуло з півмільйона дівчат та жінок. Усі вони були, як і личить відьмі, зеленоокими з довгим рудим волоссям. Усі розповідали історії — деякі цікаві, схожі на детективні тріллери, деякі зовсім нудні. Усі красиві — але серед них не було відьми — ось в чому проблема.

Кмітливіші пропонували йому угоду. Сновгей визнавав самозванку відьмою, а отримані від уряду гроші вони ділили навпіл.

Пропозиція звучала спокусливо, але Сновгей відмовлявся. Не тому, що він такий чесний чи більше за інших прагне розшукати відьму. Просто він знав, що афера не вдасться. Самозванка не зможе переміщувати речі у просторі, запалювати поглядом вогонь на воскових свічах і танцювати на битих бляшанках, як зажадає публіка.

Звісно, отримавши достатньо коштів, до справи можна було залучити ілюзіоністів і докторів гіпнозу. Але потім публіка захоче позбуватися хвороб, повертати молодість, змінювати стать і минуле. А це не коровам хвости в’язати. Тут потрібен чималий штат професіоналів, які зажадають ве-ли-ких грошей. А там, дивись, серед них знайдеться язиката хвеська. До того ж, справжня відьма лишиться на волі і творитиме свої справи, які не приховаєш від пильного людського ока.

Суддя Сновгей був найкращим детективом Сатурна. У колах наближених до сенатора подейкували, буцімто він знається на аномаліях, бо в минулому вів справи Марії Деві Христос, Кашпіровського і Коперфільда. Але сам Сновгей розумів, що всі вони не мали нічого спільного з теперішньою. Адже всі троє були аферистами, а відьма — справжня. Після того як він ознайомився із судовою справою № 666, він більше ні на хвилину не задумувався чи вірить у нечисту силу. Він знав — вона існує.

І вона справді існувала.

Розділ 2

Сатурн переливається під штучним замінником сонця 25-тьма кольорами. Його золотаві кільця вітають вас першими, коли ви наближаєтесь до зоредрому Нью-Орлеан, що на північному-сході. Вони ж — проводжають останніми, коли вирушаєте у мандрівку до далеких світів. Планета Дев’яти Місяців єдина не потерпіла від вибуху на Сонці, що зруйнував майже 3/6 Системи. Її мешканцям дісталось лише кілька землетрусів та панічний страх.

Після вибуху сенат Сатурну надавав притулок потерпілим з різних планет. Для них збудували спеціальні переселенські квартали, які назвали за планетарною належністю тих, хто їх зводив — марсіанські, нептунські, плутонські, землянські.

Невдовзі переселенці отямилися від пережитого шоку і життя потроху налагодилось. Дехто повертався на свої планети відроджувати занедбані та поруйновані землі, інші лишалися на Сатурні, офіційно оформляли підданство і відкривали бізнес. Наприклад, як власник Нью-Орлеанського зоредрому Пін Пон. Це був знайомий Нека, гарний хлопець, виходець із Америки. Назву своєму зоредрому він дав зовсім не через ностальгію за французьким Орлеаном, а за американським. Пін любив місто своєї юності, але разом з іншими на відбудову не поїхав, побоявся побачити його руїни.

Пін Пон не єдиний знайомий Нека на Сатурні. Був ще й інший, до якого, власне, він зараз і прямував.

У четвер пополудні покоївка Беті, шарпаючи капцями з крокодилячої шкіри, причибиряла в Некову печеру.

— Неку, вам телеграма із Сатурна, — прогуторила вона сонним голосом, подала клаптик блакитного паперу, — і одразу ж голосно захропіла.

На папері англійськими буквами повідомлялося, що Лук Туніні призначає зустріч Неку в понеділок о 18-тій у кафе-барі «Мелані». У випадку неможливості прибуття просилося повідомити завчасно.

Телеграма звичайно ж прийшла із запізненням. Між Землею та іншими планетами Сонячної Системи досі не відновився постійний поштовий зв’язок. Листи та телеграми приносили пілоти, які, пролітали поруч з орбітою землі і за незначну винагороду, а більше з гуманності, погоджувалися залетіти і передати інформацію. Про електронну пошту годі й думати. Ті 20, що лишилися на Землі були відрізані від цивілізації і жили як печерні люди.

Але на планеті був зореліт. Щоправда, аби скористатись ним, треба було віддати під заставу усе своє майно до часу повернення. І то правильно. А раптом хтось виявиться дезертиром та ще й забере останній (!) зореліт.

Так от. Телеграма прибула із запізненням. У вівторок вона вже опинилась на землі, але покоївка по дорозі до Нека заснула і проспала два