Андрій Любомирович Войницький - Новини

дім, потім Сашу, Армана, Нестора, Марину, Олю — і нарешті дійшла до Соні Купер. Вона жадібно вдихнула дим, зморщилася, як бурундучок, й завмерла з цією смішною гримаскою. Саме тоді я згадав, яку пай-дівчинку вона вдавала із себе на суді — не Соня, а Біллі Клінтон у коледжі...

— Що тут відбувається?

У дверях матеріалізувався кремезний міліціянт у чорній спецуніформі. На його поясі висів гумовий кийок. Це було настільки неочікувано, що я навіть не встиг нічого подумати. Всі одночасно замовкли.

— Толік,— мєнт протягнув мені руку. Я машинально відповів на рукостискання, і на моєму зап’ястку клацнув наручник.

Толік зареготав, слідом зареготали всі інші. Мабуть, у мене в той момент було не дуже інтелектуальне обличчя. Він хлопнув мене по плечу, вивільнив мою руку і крикнув Саші:

— Засипай!

— Я бачу, тут є представники різних професій,— холодно зауважив я, а сам подумав: «Скільки ж тут ще народу ховається по кімнатах?»

Толік по-діловому видув напас й дихнув сизим димом у бік Бубліка.

— Арман, а ти представник якої професії? — спитав він.— Кат Бубліка?

Арман сидів понуро, підперши долонями велику чорняву голову. Після марихуани він якось згас, вочевидь давався взнаки випитий коньяк. Мовчазний Бублік сидів поруч на табуреті, як відданий, але нелюбимий пес...

— Треба...— пробелькотів Арман.

— Коньяку? — припустила Марина.

— Бздюра! — видихнув Арман.

— Це ти правильно,— похвалив його Саша.

У той момент я вперше почув це слово, і тільки коли Саша висипав на дзеркальну поверхню стільниці білий порошок у камінцях і почав дрібнити його банківською карткою, я зрозумів, що мова йде про амфетамін. Саша спритно зліпив Арману дві широченні «дороги», той дістав стодоларову банкноту, згорнув її рурочкою і голосно втягнув порошок жадібним тріпотливим носом. Мент Толік дивився на це і кивав головою з удаваним докором:

— От же ж молодь пішла...

— І мені фенчику...— проканючив Бублік неприємним голосом.

Ці боязкі слова вмить змінили Армана. Він сіпнувся і підняв голову так, наче Бублік прилюдно образив його маму.

— І мінє дайте! — перекривив Бубліка Діма, повненький червонолиций хлоп зі щокатим, немов завжди обуреним чимось обличчям.

— Я ж скидувався...— пробелькотів Бублік невпевнено.

— Ти не заслужив,— відрубав Саша.

Не кажучи ні слова, Арман схопив зі стола виделку і різким ударом увіткнув її в ногу Бубліка, який сидів поруч. Ще б сантиметр — і поцілив би в пах. Удар був такої сили, що виделка залишилася стирчати. Всі ахнули. Дівчата зойкнули. Бублік заверещав, мов різаний, і його насправді можна було зрозуміти. Він ухопився за ногу, сіпнувся, впав з табуретки, незграбно піднявся і на шаленій швидкості позадкував до коридора, не зводячи очей з Армана, що саме цієї хвилини вставав, тримаючи в руці кухонний ніж.

— Усе, суко,— оголосив Арман рівним голосом.— Буду знімать із тебе скальп.

Він би, мабуть, дійсно зарізав Бубліка, але мєнт Толік, що зберігав адекватність, встиг перегородити йому шлях до вбивства своїм пивним черевом.

— Е, е! Армане, заспокойся!

Бублік метушився в коридорі, щось там з грюкотом перевертаючи. Здається, він нарешті зрозумів, що йому тут не раді.

— Відійди! — кричав Арман Толіку диким голосом, тримаючи ніж напоготові.

— Армане, це перебор,— втрутився Саша.— Бублік уже йде!

— Толян, відійди, я його буду різать!

— Заспокойся, бля!

— Харе бухать! Сінька — чмо! Курни і заспокойся!

— Хай валить звідси!

— Він уже звалив. Нема його.

— Забудь, Армане!

— Нікого немає!

На якусь хвильку Арман закляк з тим ножем, наче монумент дагестанському бандиту, а потім раптом розслаблено впав на табурет. Бублік уже схопив свою куртку і згинув у чорноті сходів. Толік почимчикував зачинити за ним двері, крикнув з коридора на дрібний тупіт кроків у під’їзді: «Шапку забув!», потім повернувся на кухню, розчахнув вікно та заволав уже кудись у ніч: «Бублік! Лови!» — і жбурнув шапку з помпончиком з восьмого поверху.

— Мабуть, він більше не прийде до нас у гості,— винесла Соня Купер меланхолійний вердикт.

— Сподіваюсь,— відгукнулась Марина.

Утеча Бубліка всіх збадьорила. Народ втомився від нікчемності Бубліка і садизму Армана, який був своєрідною відповіддю на цю нікчемність. Тепер ніщо не порушувало променистий сонцесяйний позитив. Мене вставило. Я дивився на їхні маніпуляції з порошком, прикидав, пригостять чи не пригостять, і моя розігнана першокласною травою думка летіла далі, новим маршрутом.

Моє цинічне покоління — я маю