Андрій Любомирович Войницький - Новини

— Курити! — донісся з коридора чийсь кумедний голос.

У кухню ввалився ще один учасник вечірки — крихкотілий тип комічного вигляду зі сплутаним сальним волоссям, у чорному балахоні з написом «Rammstain». З насмішкуватих поглядів присутніх я зрозумів, що його тут не дуже поважають.

— Смоктати! — гаркнув у відповідь Арман.

Мені передали бокал з пивом. Арман миттю хильнув свій коньяк, крякнув, занюхав кучерявою головою Олі, що стояла поруч. Та хихикнула. Арман відгриз верхівку огірка, потужно подробив його щелепами і повернувся до волохатика:

— Я сказав, чеши звідси, поки я не почав тебе катувати!

— Армане, ну не гоні...— проскулив волохатик у балахоні, простягаючи пухку долоню, щоб ухопити баклажку з пивом. Татуйований Нестор помітив цей рух і, сміючись, прибрав баклажку подалі, щоб той не зміг дотягтися.

— Що? — скипав на очах Арман.— Женуть лайно по трубах, а ти тут мені кажеш «не гоні»?!

— Я ж не це мав на увазі,— почав виправдовуватися волохатик.— Армане, будь ласка, не кип’ятися!

— Ти вважаєш, я кип’ячусь? Ти, гнидо, ще не бачив, як я кип’ячусь!

— Бублік, може б ти додому йшов,— беззлобно порадив волохатику Саша.

— Я теж хочу курнуть!

— Та хай уже курить, хєр із ним,— резюмував Саша.

Він блискавично витяг звідкілясь пакет з травою. Пізніше мене ще неодноразово здивує оця його здатність блискавично діставати наркотики невідомо звідки і так само миттєво ховати їх не знати куди. Наче під гіпнозом, я дивився, як він розгортає той пакет. Таких я не бачив уже давно. У кольорові сторінки журналу «Кореспондент» було загорнуто як мінімум півсклянки неприродно темних, майже чорних величезних «шишок». Кожну можна було подрібнити на пару-трійку добрих напасів. І Саша почав дрібнити.

— Цікаво бути журналістом? — тим часом допитувалась у мене Марина.

— Ні,— зізнався я.

— Хіба? Я думала, це найцікавіша в світі робота!

— Та ти що... Я б краще пінгвінів перевертав.

— Що перевертав? — поцікавилася Соня Купер.

— Пінгвінів,— пояснив я.— Є така робота. В Антарктиці треба час від часу перевертати пінгвінів, щоб у них не було пролежнів. Бо вони дуже ліниві і самі не перевертаються. Бачиш — увесь час лежить на одному боці, то треба підійти і перевернути на інший...

— Не буває такої роботи,— засміялася Соня Купер.

— А ти б ким хотіла бути? — спитала у Соні Марина.

— Я б хотіла бути вчителькою,— зізналась вона мрійливо.— В дитинстві навіть заводила журнал, розсаджувала всіх ляльок і ставила їм двійки...

— Тільки двійки?

— Так, самі двійки.

— А я хотів бути водієм трамвая! — докинув Саша.

— Чому трамвая?

— Патаму што трамвай легко управляєм...— проспівав хтось збоку.

— За знайомство! — підняв келих татуйований бородач Нестор.

Усі також підняли. Арман оголосив, що в нього порожньо, і йому налили ще коньяку. Ніхто не спромігся налити чогось Бубліку, і він сам зловчився, дістав баклажку і налив собі пива в чашку.

— А ти куди чокаєшся, обсох? — гиркнув Арман на Бубліка.— Тут люди чекаються! А ти, чебурашка, йди чекатися з унітазом!

Бублік тут явно був останньою ланкою харчового ланцюжка. Через те, що з ним обходилися, як з тупою дитиною, я спочатку прийняв його за вгодованого підлітка, але, придивившись уважніше до його одутлої, зморшкуватої фізії, зрозумів, що він значно старший. Пізніше я дізнався, що йому під тридцятник. Він являв собою вдячний об’єкт для дослідів фахівця-віктімолога, бо навіть у не схильних до садизму людей викликав непереборне бажання зробити йому боляче.

Саша тим часом підпалював перший ковпак. Верхівка бульбулятора плавно росла, наповнюючись густим димом асфальтового кольору. Я слідкував за цим процесом, як собака Павлова за тією бісовою лампочкою, і в той момент у мене не було жодних рефлексій, тільки зуд, потужне свербіння всередині мізків, де можна почухати лишень одним-єдиним способом.

— Перший — гостю! — білозубо посміхнувся Саша.— Цей продукт найнатуральніший, гарантую!

— Не хвалися,— почулося звідкілясь.

Я не змусив себе вмовляти. Дим хлинув у легені, в’ївся в бронхи, артерії, клітини і цитоплазму, вдарив у мозок, наче кікбоксер. Оточуючі речі трохи змінилися; змінились і люди. По-іншому зазвучали голоси. Хтось підняв завісу, що відділяла нудний листопадовий вечір у бабусиній хрущовці в Красномайську від весняного карнавалу в Ріо. Всі ці хлопці та дівчата, що раптом стали приємними і цікавими, курили по черзі. Бульбулятор рухався по часовій, ми були як індіанці, і спостереження за цим процесом здавалося нам найцікавішим у світі заняттям!

Черга проминула всіх цих ром і