Ерік Смаджа - Сміх. Біологія, психіка, культура

радістю. Л. Крайслер[46] пов’язує сміх із радістю та потягом до самовладдя. Він виявляє, що невдача, порушення тілесного або розумового самоконтролю виникає у численних ситуаціях, що спричиняють сміх. До того ж деякі ритуалізовані ігри, такі як «ку-ку» або «лізе рак-неборак» також спричиняють вибух сміху внаслідок позитивного психічного збудження, яке «вихлюпується» через сміхову моторику. Психічна рівновага «щасливо» віднайдена. Тут сміх постає як моторний, лице-вокальний інструмент з метою врегулювання надмірного і потенційно позитивного психічного збудження, вписуючись у протизбудливу систему Я. Процедура сміху виражає і надає комплексне задоволення, а саме — задоволення віднайденого раптово психічного опанування, але також задоволення від попереднього збудження і, нарешті, задоволення, власне, від моторної функції.

Почнемо з доповіді М. Суле під кумедною назвою «Фу-кака, або Буденна копролалія: радість гарантовано!». Він убачає в першій грі словами дитини віком від трьох до п’яти років, що автоматично викликає в неї сміх, деякі характеристики комічного — словесного, феноменологічного, функціонального та психодинамічного порядку. Зазначимо тут феномен згущення емоцій і репрезентацій, вираження первинного процесу, що порушує цензуру і проникає в передсвідомий вторинний процес. Він підтверджує фундаментальний принцип психоекономіки. У вигуку «фу-кака!» (caca-boudin — букв.: кака-ковбаска) анальність поєднується з оральністю в «спокійній і дивній» близькості, а також викликає асоціації з фалічним образом (чорний або білий пеніс). Крім того, автор доповіді пов’язує дві форми садизму: садистсько-анальну фазу і садистсько-оральну (канібальську). «Фраза “фу-кака”, — стверджує М. Суле, — має цінність заклинання, що дозволяє відвернути тривоги, які породжують ці два поєднані садизми». З цією грою слів ми знову віднаходимо одну з основних функцій вербального комічного, зокрема функцію психічного врегулювання болісного афекту за допомогою ігрової техніки, що нагадує, однак, деякі елементи маніакального захисту: трансформацію пасивності в активність і трансформацію болісного афекту в позитивний афект  трансформацію в свою протилежність.

Це схоже на тези австрійського психоаналітика Ернста Криса. Але «фу-кака» дає комплексне задоволення:

• задоволення від замирення болісних афектів (архаїчна тривога, пов’язана, зокрема, з анальністю);

• задоволення від контролю за маніпуляцією слів, які мають чималу репрезентативну цінність;

• задоволення від трансгресії Над-Я;

• задоволення від еротизму, що надається непристойною мовою, багатою на афекти та репрезентації.

«Можна сказати, — робить висновок Суле, — що, коли цей тип словесної гри може поширюватися, це добрий показник психічного здоров’я дитини й загалом сім’ї. Дитина показує, що тепер вона може опанувати свої архаїчні страхи, більше не боїться їхніх образів, здатна їх висловити іншому, може достатньо регресувати для того, щоб віднайти доволі багатий і близький еротизм, але цього разу в мові. Вона показує, що вміє грати в каламбури на своїх страхах і емоціях і що, зрештою, вона зовсім не далека від того, що змальовує Фройд у гуморі».

3. Деякі міркування синтетичного характеру. — Дійшовши до завершення нашого далеко не вичерпного розгляду психоаналітичної літератури, присвяченої сміху і смішному, здається, що ми можемо визначити деякі зв’язки між цими двома сутностями, сміхом і смішним, до того ж у доволі конкретних термінах.

Справді, уважне прочитання різних авторів пропонує такі кореляції:

СМІШНЕ —> Дитинство (з його мовою, символічними іграми, інстинктивними конфліктами, що викликають тривогу);

         —> життєрадісний гумор, веселощі;

         —> невдача самоконтролю (тілесного, афективного, вербального, розумового);

         —> механізми захисту, серед яких і маніакальний захист;

         —> створення компромісу;

         —> догенітальний період та едипівський трикутник (доедипальні та едипальні фантазми);

         —> агресивні потяги.

Смішне —> Сміх.

Тимчасом сміх викликає такі поєднання:

Сміх   —> Моторика;

         —> ротова порожнина;

         —> тривожність;

         —> самоконтроль;

         —> веселий настрій;

         —> маніакальний захист;

         —> комплексне задоволення;

         —> трансгресія;

         —> нарцисичний тріумф;

         —> діалектика потяг до життя / потяг до смерті.

Усі ці зв’язки прямо чи опосередковано розкривають автори, які поставили у привілейоване становище розгляд метапсихологічних (психоекономіка, динаміка, топіка) або генетичних аспектів різних форм смішного (мимовільного, добровільного, вербального, невербального, змішаного, комічного, дотепу, гумору). Втім, релевантне і всебічне психоаналітичне дослідження смішного та сміху має брати до уваги їхні генетичні, економічні, динамічні й топічні аспекти. Це буде зроблено в подальшій роботі. З нашого боку, обмежимося вельми скромною роботою — синтетичною обробкою різних поєднань, які ми виявили в результаті нашого огляду.

Смішне може бути «комічним або некомічним». Некомічне смішне стосується веселого настрою, що корелюється з позитивним психічним субзбудженням, готовим до розрядки. Воно може бути безпредметним або пов’язуватися з особистим успіхом, що приводить до нарцисичного тріумфу, виражаючись через експансивний лицевий і звуковий рух сміху. Комічне смішне — мимовільне або добровільне. Мимовільне комічне часто залежить від смішного тлумачення невдачі самоконтролю (розумового, вербального, афективного або рухового), яка помічена в іншого і порівняна з досвідом психічної безпеки потенційного сміхуна. Це порівняння вже передбачає на матапсихологічному рівні гру ототожнення і розототожнення. Сміх є сміхом задоволення від самовладності й нарцисичного тріумфу над знеціненим об’єктом, який став смішним. Добровільне комічне, естетичне чи ні, яке набуває форми дотепної, гумористичної діяльності або пародії, навіть карикатури, вочевидь вписується у третю сферу — між зовнішньою та внутрішньою реальністю. Це проміжна сфера досвіду є місцем розслаблення для людини, яка то відокремлюється, то зв’язується з двома іншими реальностями. Це галузь гри й культурного досвіду, царина ілюзії.

«Ми виходимо з того, — пише Віннікотт у «Грі та реальності»[47], — що завдання прийняття реальності ніколи не розв’язується до кінця, жодне людське створіння не може звільнитися від напруженого взаємозв’язку зовнішньої та внутрішньої реальностей, і послабити цю напругу можна через проміжну сферу досвіду, якої годі позбутися (мистецтво, релігія тощо). Ця проміжна сфера — безпосереднє продовження ігрового поля маленької дитини, що “забулася” в грі».

Ідеться