Еріх Марія Ремарк - Три товариші
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він випив ковток, подивився на мене своїми великими блакитними очима, що, наче клапоть неба, сяяли на його порізаному зморшками обличчі, а тоді сказав:
— Не жадай знати надміру, Роббі! Чим менше знаєш, тим легше жити. Знання — це воля, але це й нещастя. Ходи-но сюди, випий зі мною за наївність, простоту, глупоту та за те, що з ними переплетене: за кохання, за віру в майбутнє, за мрії про щастя… Отож — за славетну глупоту, за втрачений рай!
Обважнілий, неповороткий, він раптом ніби глибоко занурився в самого себе, в свою сп'янілість. Наче самотній горбок у степу, оповитий неприступною ні для кого тугою. Життя його було знівечене, він знав, що не впорядкує його вже ніколи. Він закопався в своєму великої му ательє, жив з своєю економкою. Жінка вона була з характером, груба, а Грау — навпаки, дарма що був огрядний, — чутливий і нестримний. Позбутися цієї жінки він не міг, та йому це вже, мабуть, було й байдуже. Йому вже минуло сорок два роки.
Хоч я й розумів, що це наслідок сп'яніння, але мені ставало якось моторошно, коли я бачив його таким. Приходив він нечасто, пив майже завжди на самоті у себе в ательє. А це руйнує людину найшвидше.
По обличчю Грау майнула посмішка. Він втиснув мені бокал у руку.
— Пий, Роббі! Шукай рятунку! Думай про те, що я тобі сказав!
— Добре, Фердінанде, добре…
Ленц накрутив грамофон. У нього була ціла купа пластинок з негритянськими піснями, він поставив декілька — про Міссісіпі, про збирачів бавовни, про гарячі задушливі ночі на берегах синіх тропічних річок.
VI
Патріція Гольман жила в одному з великих жовтих будинків, що тяглися на цілий квартал і відокремлювалися від вулиці вузенькою смужкою газону. Перед парадним ходом стояв ліхтар. Саме коло нього я й спинив кадилака. Світло мерехтіло, і машина видавалася в ньому якимсь величезним слоном, чорна шкіра якого виблискувала й мінилась.
Я вдосконалив свій костюм: до галстука придбав ще новий капелюх і пару рукавичок, до того ж на мені було ще й демісезонне пальто Ленца, прекрасне сіре пальто з найтоншої шотландської вовни. Отак спорядившись, я мав на меті остаточно звести нанівець те перше враження, що я справив тоді на дівчину, коли був добре-таки напідпитку.
Я посигналив. Зараз потому, немов ракета, спалахнуло освітлення в п'яти вікнах — у сходовій клітці всіх п'яти поверхів. Задзижчав ліфт. Мені було видно, як він плавно спускається вниз, — світла підйомна кліть, що ніби сходить з неба. Патріція Гольман відчинила двері і швидко збігла по сходах. На ній була коротка коричньова хутряна шубка і вузенька коричньова спідничка.
— Галло! — Вона простягла мені руку. — Я така рада, що можу вийти прогулятись. Цілісінький день просиділа вдома.
Мені сподобалось, як вона подає руку — тисне сильніше, ніж можна було б сподіватись. Ненавиджу людей, що подають руку розслаблено, наче мертву рибину.
— Чому ж ви мені раніш про це не сказали? Адже я міг би за вами заїхати ще опівдні.
— Хіба у вас так багато вільного часу?
— Це-то ні… Але я б уже якось звільнився. Вона глибоко зітхнула.
— Чудове повітря! Пахне весною.
— Якщо маєте охоту, можемо поїздити на свіжому повітрі скільки завгодно, можна поїхати за місто, у ліс — адже зі мною машина.
Тут я показав на кадилака таким недбайливим жестом, наче б це був якийсь старенький форд.
— Кадилак? — Вона здивовано глянула на мене. — Це ваша машина?
— На сьогоднішній вечір — моя. А взагалі вона належить нашій майстерні. Ми її відремонтували, а тепер хочемо зробити на ній грандіозний ґешефт.
Я відчинив дверцята.
— Чи не поїхати нам спершу до «Виногрона» і попоїсти? Як, на вашу думку?
— Попоїсти можна, але чому саме в «Виногроні»? Я остовпіло глянув на дівчину. «Виногроно» був єдиний відомий мені фешенебельний ресторан.
— Одверто кажучи, я не знаю нічого іншого. Та думаю, що кадилак нас до чогось зобов'язує… Вона засміялась:
— У «Виногроні» буде безперечно чопорно і нудно. Давайте поїдемо кудись в інше місце!
Я стояв цілком безпорадний — мої серйозні наміри розвіялися, як дим.
— Тоді запропонуйте ви щось… В інших ресторанчиках, які я знаю, публіка скрізь дещо зухвала. Це — не для вас.
— Чого це ви так думаєте?
— Та видко ж…
Вона кинула на мене швидкий погляд.
— Можна ж, нарешті, спробувати…
— Гаразд.
Я рішуче відкинув усю свою попередню програму.
— Тоді я маю на меті дещо… Якщо ви не з лякливих… Їдьмо до Альфонса!
— Альфонс — це вже звучить непогано. А сьогодні ввечері я справді не з лякливих…
— Альфонс — це хазяїн пивнички, хороший приятель Ленца.
— У Ленца, мабуть, приятелі всюди, — сказала вона сміючись.
Я кивнув головою на знак згоди:
— Він швидко заприязнюється. Ви ж бачили, як він заприятелював з Біндінгом…
— Та й справді, — відповіла вона, — це в них хутко вийшло…
Ми поїхали.
Альфонс був огрядний, лагідний чолов'яга. Випнуті вилиці. Очі маленькі. Рукава сорочки — підкатані. Руки, як у горили. Кожного небажаного клієнта він сам викидав за двері. Навіть спортсменів з товариства «Вірність батьківщині». На випадок ускладнених конфліктів у нього під прилавком лежав напоготові молоток. Пивничка містилася на вигідному місці-поруч з лікарнею. Отож Альфонс заощаджував на транспортних видатках…
Хазяїн провів волохатою лапою по столику з світлого ялинового дерева.
— Пива? — запитав він.
— Горілки та й закусить… — відповів я.
— А для дами? — спитав Альфонс.
— І дама вип'є чарочку горілки, — сказала Патріція Гольман.
— Здорово, здорово, — промовив Альфонс. — Є бігос — свинячі реберця з квашеною капустою.
— Сам забив кабана? — спитав я.
— Авжеж сам!
— Але ж дама, певно, схоче на закуску щось легше, Альфонсе…
— Не зможе вона відмовитись від бігосу, — сказав Альфонс. — Ви спершу гляньте на нього!
Він гукнув кельнеру, щоб той показав порцію.
— Це була знаменита льоха! — вів Альфонс далі. — Премійована! Дві перших премії!
— Тут-то й справді вже ніхто не встоїть, — заявила раптом Патріція Гольман з такою впевненістю, ніби
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Три товариші», після закриття браузера.