Юрій Романович Іздрик - Острів КРК та інші історії

повинно прослідковуватися, оскільки його назву я знав задовго до того, як мав можливість подивитися на екрані. Та вже навіть, коли така нагода з'явилася, терпіння додивитися фільм до кінця в мене забракло. Чомусь більше від фільмів Берґмана мені подобається його книга «Laterna Magica». Принаймні з неї чітко зрозуміло, яким мудаком був її автор.

А взагалі-то щойно зловив себе на тому, що дуже часто цитую назви фільмів, які мені подобаються, тобто не фільми, які подобаються, а назви, які подобаються. Іноді вони мають просто таки непереборну притягальність. Добра назва для мене завжди була прикладом своєрідної метамови, що володіє набагато більшою інформаційною потенцією, аніж і означений нею продукт.

24

«…згідно із Патріаршими метафорами, хрипуча і грішна сурма» — чергова цитата з вірша Юрія «Патріарха» Андруховича «Любовний хід по вулиці Радянській»:

це час дерев і змій духмяний і такий

що виростає з ніг сурма хрипка і грішна

вони ідуть а ти як той більярдний кий

не в силі проказати навіть харе крішна

Саме ота «хрипка і грішна сурма» чомусь нагадала мені про Майлза Девіса, очевидно я теж не вільний від стереотипних асоціацій.

25

«Як старий змаразмілий Хем я любив і котів (…) Ймовірно, в мене був і свій Бойз…» — мається на увазі герой Гемінґвеївського роману «Острови в океані» Том Хадсон (чи вже, якщо Гемінґвей, то й Гадзон? Біда з цими новими правописами. Ще з Гемінґвеєм я так-сяк змирився, але назвати татуся Хема «Гемом» у мене язик не повертається. Можливо, тому, що я завше краще пам'ятаю візуальний образ слова, аніж фонетичний). Так от, йдеться про наступний епізод роману:

«До кімнати зайшов Бойз і скочив йому на коліна. Стрибав він чудово й міг без видимих зусиль скочити на найвищу шафу у великій спальні. От і тепер, стрибнувши легко і м'яко, він умостився на колінах у Томаса Хадсона й почав любосно місити передніми лапами.

— Я дивлюся на картини, Бою. Якби й ти любив картини, тобі б краще жилося.

(…)

— Цікаво, що б тобі могло подобатися, Бою. Мабуть, отой голландський період, коли малювали такі гарні натюрморти з рибою, устрицями та дичиною. Слухай, ану облиш. Надворі день божий. Ніхто не робить такого серед дня».

26

«без кінця брати…» — подальший синонімічний ряд у першій публікації був пропущений чи то з огляду на його позацензурність чи, може, з огляду на художню непереконливість. У мене були серйозні сумніви, чи варто залишати його в книжці. Все ж вирішив залишити, змінивши дещо авторську графіку. Взагалі бажання доробляти чи переробляти твори, написані кількома роками раніше, справа невдячна. Кожна річ має свій час народження, і спроби виправити її постфактум схожі на ідіотичне бажання влаштувати повторні пологи вже сформованої дитини.

27

«розмаїті венери, махи, комахи, данаї, дафнії і хлої» — за балаганністю цього дурнуватого вербального потоку важко розгледіти дійсних персонажів мого дитячого гарему. Можна лише з великою долею імовірності протиставити йому вишуканий візуальний ряд: спляча Венера Джорджоне, новонароджена Венера Боттічеллі, Венера Веласкеса, Єва з Ґентського вівтаря Ван Ейка, Єва Дюрера, оголена маха Ґойї, Даная Рембрандта, Олімпія Мане, денні красуні Ходлера і т.п. (Навіть в коментарі не вдається уникнути спокуси впхати куди-небудь назву якогось фільму — мабуть, це вже клінічний випадок. Хотів написати про картину Ходлера «День», а вийшло про Бунюелівську «Belle de jour»).

28

«ідентифікація жінки (…) блоу-ап» — ще один приклад використання кінематографічних назв. Цього разу фільмів Антоніоні «Identificazione di una donna» та «Blow up». До речі, останній фільм знято за мотивами новели Кортасара «Бабине літо» (ориґінальна назва «Las babas del diablo» дослівно перекладається як «Слина диявола»), загальний кліматичний настрій якої дуже близький настроєві «Острова». Те ж саме можна сказати про «Любовний хід по вулиці Радянській», сонячні відблиски якого ще не раз освітять острівний ландшафт.

29

«Ми йшли містом, через парк, через площу, повз театр, по стометрівці, попри кав'ярні і кафе» — мені завжди цікаво досліджувати сомнамбулічну топографію власних творів: майже ніколи не вдається вловити відповідність між реальним світом і світом, по якому доводиться блукати героям — міста зливаються, обмінюються вулицями, окремими будинками, фраґментами фактур. Однак у цьому епізоді, безперечно, йдеться про Івано-Франківськ, місто, з якого, фактично, почався «весь цей джаз», і яке згодом я зненавидів настільки, що присвятив йому цикл віршів «Станіслав і 11 його визволителів». Оскільки до цього часу в мене ще не було жодної поетичної публікації, то ліпшої нагоди виправити ситуацію годі й шукати. Цикл цей написано до 333-річчя міста (з цього приводу в день ювілею вдало пожартуй Матіяш Кудусай: «Половину свого терміну місто вже відбуло»), і він є своєрідною помстою, або ж навпаки — виявом невблаганної любові:

СТАНІСЛАВ І 11 ЙОГО ВИЗВОЛИТЕЛІВ

Присвячується Квентінові Тарантіно

ОСВАЛЬД

Це місто найперше з'являється в снах —

жерці, деміурги, монахи, —

ти без охорони. Ти в їхніх руках,

нездара, незграба, невдаха.

Тут злочин — зітхання, а дихання — гріх,

а, отже, ти втрапив в тенета.

Як регіт пекельний, приятельський сміх

лунає із уст екзегета.

Останні закляття згадаєш, немов

недовчені в школі завдання,

і вибавить миттю тебе невгамов-

-ний Освальд від злого заклання.

БРУНО

Це місто — музей афектованих дів

і див полювання за нами.

Тут марева мають подобу мостів,

що тануть у вас під ногами.

Тут кожна дрібниця — ознака загроз,

погроз, потойбічних оскаржень.

Туг гра у «завмри» — назавжди і всерйоз,

і я вже не рухаюсь майже,

і я вже здаюся, й потвори несуть

отруєний травами трунок…

Й ніхто з нас не певен, чи визволить з пут

мене пророкований Бруно.

ДАВИД

Це місто просякнуте димом пожеж,

в котрих догорають невірні,

і в кожній з його незбудованих веж

і тиша, і спокій — позірні.

Тут море сягає найнижчих вікон,

а дно обіймає пивниці.

Хоч риби й немає, та кожний балкон

вгинається з надміру птиці.

Це птаство, як панство — не слухає сліз.

Воно вимагає, щоб вмер ти.

І хто його зна, чи Давид-птахоріз

тебе порятує від смерти.

РІКАРДО

Це місто — спіраль зачарованих кіл,

де тіло сплітається з тілом,

і темрява тчеться від духу цих тіл.

І ти відступаєш несміло.

Імла насувається млосна, мов сік

плодів екзотичних, незвиклих,

і бачиш вже вістря осикових пік,

і чуєш осиплий чийсь виклик.

І кличеш вже сам, і кричиш від жахіть,

і молиш, і