Петро Гаврилович Дяченко - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Бобринську, а сам на чолі Чорних увірвався у Смілу. Червоні майже не боронились, бо вже під шаблями викрикували:

Что ви дєлаєтє, ми вєдь сваі, камуністи! У відповідь почули:

Якраз ви нам і потрібні! Далі вже свистіли шаблі…

Взявши містечко, Чорні допомогли мазепинцям опанувати станцію, на якій було 11 потягів з майном, майже винятково військовим. Від полонених довідалися, що це інтендантура фронту.

Здобич була настільки велика, що не вистачало возів її брати. Табір числом 80 возів, захоплений у місті, було миттєво відіслано до Білозір'я. Я наказав виганяти селянські підводи, аби вивезти гармати та рушничні набої. Почали прибувати підводи, які спішно вантажили та відправляли в Білозір'я. В цей момент повним ходом увійшов потяг і, не дійшовши пару сотень кроків до станції, затримався та відкрив вогонь із кулеметів.

На станції в той час було 15–20 козаків і один важкий кулемет. Козаки з-за будинків відкрили вогонь, а я з кулемета. За кілька хвилин ворог, збитий влучним вогнем, замовк. Прискакав козак із донесенням, що І — ша сотня хорунжого [Олександра] Богаєвського, яка стояла заставою від Бобринської цукроварні, під натиском ворожої піхоти відходить. Довелося залишити збитий потяг і думати про відступ, а тут наспіли відомості, що відступ від Сміли вже відрізано.

Манівцями, понад залізницею, під вогнем ворожої піхоти, тягнули ми за собою тяжкий кулемет, аби не покинути ворогові. Вийшли на шлях, що вів на Білозір'я. Негайно перейти в контратаку не було з ким, бо під руками знайшлося лише ЗО — 40 козаків, а решта зі здобутим майном — десь під Білозір'ям при наших таборах.

Вислав зв'язкових до табору, аби сотні на рисях прийшли на південний край Сміли та повторним ударом зайняли місто і станцію. Над'їхав отаман Тютюнник, який це заборонив. Минуло кілька днів, і я в наказі по загонові дістав догану за невиконання наказу. Таку ж догану отримав і командир полку, що впровадив мене у блуд. Цей наскок дав полкові гарматні й рушничні набої, багато одягу, близько 60 коней, гідних під верх (верхових коней. -Ред.), та багато різного майна. Всього у Смілі взято близько 250 полонених, серед яких із 20 комісарів, котрих розстріляно в Білозір'ї.

О 9-й вечора перейшли до Степанок, де стали на ніч. Частини Київської дивізії пішли далі, а полк залишився, аби доглядати за Смілою.

11 лютого рушили на Вергуни, де зупинились. Тут наказав вишикувати полонених, яких взяли у Смілі. Українців залишив при полку, а Москалів пустив на чотири вітри, порадивши не попадатися.

Заночували в с. Думанці.

Перехід на Лівобережжя, захоплення Золотоноші

13лютого. Сильний мороз. Полк вирушив довгою колоною через с. Худяки, наближаючись до Дніпра. Козаки вже знали, що полк іде на Полтавщину. Настрій підвищений. Чути регіт, жарти. Полтавці радять подолянам, аби вертались назад, бо на Полтавщині немає мамалиґи, а галушок вони не вміють їсти. Всім цікаво, що там робиться, по той бік Дніпра. Помалу проїхали бокові протоки, і перед полком простяглася широка рівнина за мерзлої ріки, а далі синіло Лівобережжя.

— Дніпро! Дніпро!!! — вирвалось із сотень грудей, а жадібні очі міряли його величну широчінь.

З якоюсь святістю рушили по льоду сотні. Відчуваючи величність хвилини, козаки несподівано заспівали "Ще не вмерла Україна".

Увечері полк став на нічліг у с. Васютинці. Селяни дуже здивовані приходом українських козаків.

— Та хіба в Петлюри ще є військо? — чулося на кожному кроці.

14 лютого полк отримав наказ зі штабу армії зайняти Золотоношу, для чого до полку додавалося дві кінні сотні, одна ім. [Петра] Сагайдачного, а друга — ім. Костя Гордієнка, разом силою до 50 шабель. О 7-й годині ранку полк вирушив у дорогу.

Холодно, різкий вітер, падає сніг. За вітром і снігом не видно довгої колони. Кожний вершник бачив перед собою тільки зад попереднього коня. З часом вітер посилився, а сніг, мов мокрі голки, забивав очі, ніс та вуха. [Борис Монкевич додавав: "Ще нижче поспускали коні голови, ще більше згорбились козаки на сідлах, щільніше загортаючись в одежину. Понуро, без галасу, тяглись обози… І в цьому стихійному вибухові життєвих сил природи як же відчувалася мізерність людської істоти. В цьому безмежному морі розбурханої стихії і в цих титанічних змаганнях хуртовини людська істота відчувала якийсь одчай, якусь безмежну тугу"].

Сніг ставав щораз глибший. Поранених та хворих не було видно, прикриті лахміттям та грубою верствою снігу, вони тихо, без нарікання їхали на возах.

В Ірклієві — годинний відпочинок і — дальший марш. О 10-й вечора — другий відпочинок, у с. Кам'янка (очевидно, йдеться про с. Мельники. — Ред.). Темна ніч. Снігу по коліна, а ще з 20 км до цілі. О 2-й годині ночі добрели до с. Деньги. До Золотоноші ще 8 кілометрів.

15 лютого. О 5-й ранку, залишивши в Деньгах табір і частину важких кулеметів, вирушили на Золотоношу. Вислав 2-гу сотню, аби зайняла станцію та розвідала, які сили в місті. Сотник Божко з чотою і підривним матеріалом отримав завдання зірвати залізничний шлях Золотоноша — Пирятин. О годині 7-й ранку полк підійшов до міста. Станція вже в наших руках. Охорона разом з комендантом захоплена в полон. Від полонених довідалися, що в місті перебували два відділи особливого призначення — силою до 500 люду, з кулеметами. Гармата стала на позицію біля станції.

3-тя та 4-та сотні під командою поручника [Карліса] Броже пішли слідом у місто на рисях. Решта полку під моєю командою — за ними. Без пострілу курінь Броже в'їхав до міста. Довідавшись, що будинок гімназії зайнятий червоними, курінь почав його обстрілювати, але раптом з вікон протилежних будинків відповіли пострілами. Курінь почав відходити, залишивши вбитих козаків, що в Чорному полку було ганьбою.

Я вислав на допомогу 2-гу сотню, решту 1-ї та сотню ім. [Петра] Сагайдачного, наказав спішитись і наступати в пішій лаві, аби відбити ибитих. Штаб полку з останнім запасом, а властиво моїми ординарцями (12 шабель) та Гордієнківською сотнею (17 шабель), залишився при в'їзді до міста, бо хотів хоч раз побавитись у командира полку та дати можливість моїм помічникам повоювати.

Спішені сотні відтіснили ворожу піхоту і дійшли до собору. В цей час штаб полку заатакувала ворожа піхота силою 50–60 багнетів, яка берегами непомітно зайшла в тил і вийшла на неповних 100 м від штабу. Як видно, командир цього відділу не сподівався спротиву, бо, вискочивши з-за рогу, затримався, чекаючи на решту свого відділу. Вийшов і я наперед й одночасно з червоним вистрілив. Червоний дістав кулю у груди, а