Монтейру Лобату - Орден Жовтого Дятла

— Скликайте батьків, я готова! — сказала Емілія.

Операція з єдиним змахом вдалася на славу. Дев’ятнадцять хлопчаків кинулися в обійми своїх батьків, а чарівну паличку, що вичерпала свою силу, було покладено на почесне місце серед інших дивовижних предметів, які Емілія збирала для свого домашнього музею.

ЧАСТИНА П’ЯТА

Брат Буратіно

Розділ перший

Брат Буратіно

— Бідна бабуся! — сказав якось Педріньйо. — Вона вже нам усі казки розповіла. Ми її вичавили, як достиглий плід кажу.

І то була правда, така правда, що добра сеньйора написала до книгарні в Сан-Паулу, щоб їй висилали всі дитячі книжки, які видаються. І їй надіслали одну книжку, потім другу, потім ще одну і потім ще італійську — про дерев’яного чоловічка Буратіно…

— Ура! — вигукнув Педріньйо, розпечатавши пакет, що приніс листоноша. — Давно хотів почитати. Сяду в затінку під деревом, ось хоч під великою жабутикабою, й проглину цю книжку протягом дня.

— Ні! — заперечила донна Бента. — Читатиму я та ще й уголос, щоб усі чули. І не більше трьох розділів щодня, щоб читання тривало якнайдовше і наша втіха також. Така мудрість життя.

— Яка шкода! — надувся Педріньйо. — Через якусь мудрість я повинен терпіти, замість того, щоб сьогодні ж довідатися про всі пригоди цього Буратіно. Тепер будемо тарганитись, як віз, запряжений волами, в спеку — торох-торох-торох…

Проте досадував він недовго, і, коли настав вечір і тітонька Настасія засвітила лампу і сказала: «Пора, любі!» — Педріньйо прийшов перший.

— Ти, бабусю, читай своїм способом, — попросила Кирпа.

Бабусин спосіб читання був дуже хороший. Вона читала «про всіх по-різному», і виходило, ніби герої книжки самі розповідають про себе. Цього разу дійові особи були італійці, тому, читаючи про столяра, який вирізав з куска дерева дерев’яного чоловічка, донна Бента наслідувала голос старого італійця — торгівця птицею, що інколи приходив до них у двір, а для Буратіно вона вигадала такий скрипучий голосок, начебто це рипить надтріснуте стебло бамбука, — безумовно, дерев’яний чоловічок міг говорити саме так. Перші розділи не справили особливого враження. А втім, Педріньйо сказав, що герой книжки симпатичний.

— А по-моєму, ні! — заперечила Кирпа.

— Він ще себе покаже, ось побачите! А ти, Еміліє, що думаєш?

Лялька сиділа тихо, спираючись на руку своїм гостреньким підборіддям.

— Я думаю, — сказала вона повільно, — що я вигадала дивну річ.

— Скажи!

— Не можу. Це не така річ, щоб так ось просто взяти й розказати. Можу розказати з однією умовою: якщо Педріньйо дасть мені дерев’яного безхвостого коника, який лежить у нього в шухляді. Тоді скажу.

Емілія завжди була прохачкою, але відколи надумала влаштувати у себе музей усяких дивних речей, вона уже зовсім втратила сором і просто нічого не хотіла робити дурно.

— Може й дам, — сказав Педріньйо, — якщо вигадка корисна…

— Клянешся, що даси?

— Не сумнівайся. Адже ти знаєш, що я свого слова завжди дотримую.

— Так ось: якщо Буратіно був зроблений з куска розмовного дерева, то, може, на світі ще таке дерево є.

— Ну, і при чому тут я?

— При тому, що, коли таке дерево є, ти можеш знайти його, вирізати кусочок і зробити з нього брата Буратіно.

Всі перезирнулися: хитра, нічого не скажеш. Педріньйо захопився вигадкою Емілії.

— Здорово! — скрикнув він, і очі його радісно заблищали. — Це так здорово, що просто дивно, як ніхто до цього не додумався раніше. Можеш піти в кімнату і взяти безхвостого коника… Зараз-таки…

Розділ другий

Розмовне дерево

Педріньйо втратив спокій. Чудова вигадка Емілії не виходила у нього з голови. Він тільки і мріяв про те, Щоб поїхати до Італії: може, у дворі того столяра знайдеться ще кусочок цього дерева… Але як поїхати, от біда? Пішки занадто далеко. Та ще й через океан як переберешся? Пароплавом не пощастить, тому що бабуся страшенно боїться корабельної аварії і зроду його не пустить-Що робити?

На допомогу прийшов граф…

Останнім часом він зробився розумніший і тепер висловлювався тільки науково, тобто такими словами, які тітонька Настасія зовсім відмовлялася розуміти.

— Я вважаю, — промовив він, одкашлявшись, — що зовсім немає потреби мандрувати до Італії, щоб виявити дерево, яке має «Буратінові властивості». Природа повсюди однакова. Отож, коли ви присвятите себе старанним пошукам, то цілком імовірно, що знайдете і на нашій землі який-небудь «єдиний екземпляр екстраординарної субстанції».

Тітонька Настасія, яка цієї хвилини проходила з клунком білизни на голові, постояла, послухала і пішла далі, мурмочучи собі під ніс: «Тепер йому спало на думку розмовляти по-англійськи! Господи!» Коли добра негритянка щось не розуміла, вона вважала, що це «по-англійськи». Але Педріньйо все зрозумів і захопився вченою мовою графа:

— Безперечно, чудова думка! Нагострю сокиру і завтра зранку піду шукати.

Сказано — зроблено. На другий день відразу після ранкової кави Педріньйо завдав свою сокирку на плече і пішов до лісу, готуючись рубати кожен сучок, аж поки знайде хоч один розмовний.

Цілий тиждень він рубав: жодного дерева не обминув, здається. Ударить сокирою — і зразу ж притулить вухо до стовбура: може, застогне? Але дерева не стогнали — плакали смолистими слізьми, це правда, але стогнати не стогнали.

— Блукаю тут, наче дурень, — сказав Педріньйо на сьомий день. — «Буратінове дерево», мабуть, тільки в Італії росте. У цього графа сама лузга в голові, ось що…

Та Емілія вже була тут, як уродилася. Почувши ці слова, вона так і сіпнулася, наче її блоха вкусила: адже коли Педріньйо не знайде розмовне дерево, то він, мабуть, здатний і безхвостого коника відняти — це ж вона, Емілія, затіяла все! І почала Емілія думати. Думала, думала, думала і нарешті придумала…

Розшукавши графа, вона сказала:

— Облиште читати вашу бридку алгебру і відповідайте на запитання: ви вмієте стогнати?

— Я ніколи не стогнав, — відповів учений, здивований таким запитанням, — та гадаю, що це не так вже важко.

— Тоді постогніть, будь ласка, трошки, я перевірю.

Граф зморщив ніс і дуже старанно простогнав кілька разів на різні тони.

— Чудово, — схвалила лялька. — Ви стогнете непогано і можете зробити мені велику послугу. Згода?

Граф зітхнув:

— Сеньйора Емілія завжди наказує, а не просить…

— Я не наказую, але ви негайно підете зі мною, — і Емілія без довгих короводів потягнула графа за ворота, де біля дороги лежала стара колода. Тут Емілія зупинилася і сказала:

— Педріньйо тут завжди проходить, коли повертається з лісу. А оскільки він не може пройти спокійно повз кусок дерева… Та я просто немов бачу: підійде, зупиниться і — торох! — по цій колоді!.. Отже, ви лізьте сюди в дупло, а як тільки він ударить, стогніть, гарненько стогніть, щоб голос був як у