Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

котячими мордами; на кухні билися кухарчуки, король розмовляв з генералами, пажі гралися в кремінчики на задньому ґанку. Норовисте дзеркало раз у раз ухитрялася втиснути між цілком доладними сценками якусь нісенітницю; особливо воно чогось полюбляло домашніх тварин і подовгу милувалося розмаїтими подробицями їхнього життя.

Селянка доїла корову; билися собаки, шкутильгала по узбіччі качка, тягнучи за собою цілу вервечку каченят. Потім мигтіння, пістряве сум’яття — і ось вам королева Верхньої Конти прогулюється парком у супроводі фрейліни.

— Мама постаріла, — тихо сказала Юта.

Арман уловив у її словах докір і насупився.

Поверхня дзеркала знову затяглася брижами, потім укрилася барвистими плямами і, нарешті, проясніла. Юта вигукнула, пожвавішавши:

— А це моя сестра Май!

Дівчатко сиділо в парку, на цямрині фонтана з золотими рибками — якраз там, де Юта так полюбляла розмовляти сама з собою.

Арман теж упізнав принцесу Май — яка ж бо гарна вона була тоді, напередодні карнавалу, як їй личив капелюшок з човником! — і важко зітхнув.

— Вона на мене геть не схожа, — сказала Юта, — і це добре. Правда?

Май про щось замислилася. Неуважно бовтаючи рукою у воді й розполохуючи рибок, вона, здавалося, не бачила при цьому ні фонтана, ні сестри Вертрани, котра саме підійшла.

— Завтра влаштовують купання, — сказала Верта, сідаючи поруч. — Поїдеш?

Май витягла руку з води. По її пальцях стікали прозорі краплини.

— Довго ти показуватимеш усім своє горе? — запитала Вертрана, стишивши голос. — Невже ти думаєш, що мені не жа…

Зображення заколивалося, затуманилось і розтало, а після хвилинного мигтіння його змінило інше зображення — череда корів, що по коліна забрели в мілку річечку й неквапом ворушили щелепами та ляскали хвостами по ребристих боках.

— Та друга — теж твоя сестра? — спитав Арман.

Юта повільно кивнула.

Корови не зникали з дзеркала хвилин зо три; Юта дивилася мимо й думала про своє.

Потім дзеркало знову затуманилось, і крізь цей туман помалу проступили обриси пташиної клітки.

У клітці крутився великий папуга, зелений з червоним; папуга без упину базікав тільки йому зрозумілою мовою, з острахом відсуваючись від унизаної перснями руки, що норовила просунути між прутами клітки тонкий пещений палець.

— …мна не по літах, — почувся з дзеркала чоловічий голос, хоч рука, поза сумнівом, належала молодій жінці.

Мелодійно засміявся інший, ох як добре знайомий Юті голос. Юта засовалась:

— Звеліть дзеркалові показати щось інше.

— Ти вже казала мені «ти», — всміхнувся Арман.

Юта залилася рум’янцем:

— Накажи дзеркалові…

Арман знизав плечима:

— Ти ж знаєш, іноді йому абсолютно неможливо наказувати.

Папуга в дзеркалі несамовито розгойдувався на жердинці.

— Тіті — гарний, — ніжно сказав голос принцеси Олівії. — Ану скажи: «Тіті… Тіті — гарний…»

Папуга вибухнув пташиною лайкою. Пещений палець одсмикнувся.

— Тату, якщо хочеш знати мою думку… Заспокойся, Тіті… Якщо хочеш знати мою думку, то вся ця історія з драконом, як би тобі сказати… Трохи фальшива. Я не здивувалася б, довідавшись, що викрадення Юти придумане для того, щоб видати її, бідолашну, заміж. Ти ж знаєш, як її батьки переживали, що Юта приречена на вічне дівоцтво?

Клітка гойднулася. Папуга, нахиливши увінчану чубчиком голову, вигукнув різким металевим голосом:

— Церремоніймейстер!

Унизана перснями рука зразу ж спробувала погладити папугу крізь пруття.

Пташка панічно забила крильми.

— Може, я трошки цинічна, — зітхнув дзвінкий голосок Олівії, — дракон справді жахливий… Але ж, тату, чого не зробиш заради щасливого заміжжя? Юта потворна, на жаль, і допомогти їй міг тільки ореол жертви. Передбачалося, що хто-небудь спробує її «визволити», якщо це слово тут доречне. На жаль… Тепер, я гадаю, Юта прийде додому сама, в лахмітті, і заявить, що їй вдалося втекти… Бідолашна.

— Обережно, — стурбовано проговорив чоловік, — Тіті дзьобне тебе в палець.

Олівія дзвінко реготнула. Потім продовжила серйозно:

— Та ні, справді, як тобі ця версія — сватання за допомогою дракона?

— Важко сказати, — непевно протяг чоловічий голос. — Дракон же не іграшковий?

— Не знаю, не знаю… Може, найманий?

Оглушливо заверещав Тіті.

— Мені завжди було Юти жаль, — сказала Олівія. — Але доти, доки вона не роззявляла рота. Якщо ти потворна, то хоч чемності навчися! Дівчину прикраша…

Дзеркало заморгало, спалахнуло й одразу, без переходу, показало порося з хвостом-пружинкою, яке вилазило на гору недоїдків.

Арман мовчав. Юта всміхалася, проте від цієї усмішки в неї боліли губи:

— Ну, як!

— Хто це? — тихо спитав Арман.

— Сусідська принцеса… От би кого тобі викрасти — від лицарів відбою не було б.

Порося заклопотано рилося в помийній купі.

— А ідея в неї непогана, — сказала Юта якомога веселіше. — Ти хотів би працювати свахою?

Арман подивився на неї невидющим поглядом. Юта тішилася з усієї сили:

— Якщо по дві принцеси на місяць, а можна й по три… Гаразд, нехай по дві, то це двадцять чотири весілля на рік! А якщо викрадати відразу по кілька…

Вона осіклася, не зводячи очей з дзеркала. У дзеркалі був принц Остін.

Він повільно їхав на коні темної масті, і кінь тужно хилив голову, бо принц раз у раз відпускав поводи.

Дорога — незнайома Юті, серед лісу прокладена стежка — була пустельна. Принц їхав сам, похмурий і смутний, з незвичними вертикальними зморшками над переніссям. Ось Остін глибоко зітхнув і підняв голову, Юті здалося, що очі їхні зустрілись, і вона ледь стрималася, щоб його не гукнути. Тієї ж секунди дзеркало на мить затуманилось, щоб одразу показати півня, який женеться за куркою.

— Друг? — швидко спитав Арман.

Юта промовчала.

— Хто він тобі? Га, Юто?

— Та ніхто, — буркнула вона знехотя. — Це принц країни Контестарії на ймення Остін.

— Принц. — Арман устав. — Як він до тебе ставиться?

Юта підняла на нього змучені очі:

— Яка різниця, Армане?

Він крокував по кімнаті:

— Принц… Він не боягуз, сподіваюся?

Тоді Юта теж підвелася:

— Перестань. Остін не буде визволителем. Я не дозволю тобі дихати на нього вогнем! Перш, ніж ти встигнеш зробити Остінові якусь гидоту, я кинуся з вежі, зрозумів?!

Вона майже не підвищувала голосу, проте Арман, вражений таким несподіваним і безстрашним натиском, збентежився:

— Які дурниці… Та не збираюсь я кривдити твого хлопця, що ти!

— Він такий мій, як і твій, — гордо проголосила Юта.

Старовинний музичний інструмент звучав велично й суворо. Юта шукала щораз нових акордів, а от Арман не зважувався доторкнутися до кришталевих вінець через забобонний страх, що в нього нічого не вийде.

— Може, ти вмієш співати? — глузливо поцікавилася принцеса.

Арман за своїм звичаєм висмикнув з потилиці волосинку:

— Лише над морем. Під завивання вітру.

* * *

Відчувшись трохи впевненіше, Юта насамперед поцупила в Армана в’язку ключів.

Якби її запитали, навіщо — вона, мабуть, не змогла б відповісти. Ключі зберігалися