Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

в зарослому павутинням кутку Арманової кімнати, праворуч од входу. Що ними можна відімкнути й навіщо — було геть незрозуміло, але саме ця обставина, можливо, й підштовхнула хитрунку-Юту. Арман ключами не користувався, і що вони зникли, помітив спочатку тільки павук, якому не стало на що кріпити павутиння.

У Юти, як і раніше, було багато вільного часу — Арман занадився літати до людських поселень, де старався всіляко про себе нагадати — підпалював дерева, ревів, кружляв над збожеволілими від жаху селами. Таким чином він сподівався розбуркати місцевих сміливців, хоч поки що виходило навпаки — перелякані витязі боялися навіть подумати про сутичку з вогнедихим ящером.

Юта не знала про Арманові мандрівки — він щоразу повертався злий і знесилений, і не відкривав їй справжньої мети своїх польотів. Покинута сама на себе, принцеса взялася досліджувати замкнені приміщення.

Висячі замки неабияк заіржавіли, і ключі, хоч як їх Юта драїла камінчиками та піском, не ставали від цього новіші. Ключів було багато, і чи не кожен завбільшки як невелика кочерга. Насаджені на сталеве кільце й схожі через це на неохайну залізну бороду, вони були страшенно важкі й незручні, а треба ж було ще й здогадатися, який замок яким ключем відмикається!

Вечорами вона ховала від Армана руки. Ґорґулья, хіба ж це були руки принцеси — усі в подряпинах та незмивних плямах, з обламаними нігтями й обдертими кісточками пальців!

І от одного чудового дня — а зранку він аж ніяк не здавався дуже чудовим, бо було похмуро і Юта ледь не погиркалася з Арманом через якусь дрібницю — одного прекрасного дня важкий замок, що сотні років прикрашав собою непомітні дверцята в одному з бічних переходів, клацнув.

Юта не повірила б своїм вухам, якби відразу за першим клацанням не почула другого і ключ у її натрудженій руці не повернувся б на два оберти.

Десять тисяч ґорґулій! Дужка замка мить побарилась і відпала, як відпадає ґудзик від добротного на вигляд, але старого камзола. Масивне тіло замка тарахнуло на кам’яну підлогу, і якби воно впало Юті на ногу, то принцеса скульгавіла б на все життя.

Гуркіт падіння довго відлунював коридорами, стрибаючи від стіни до стіни; у Юти не було часу слухати. Скільки разів за всі дні, проведені в Армановій оселі, їй доводилося відчиняти двері, й щоразу вона відчувала при цьому незрівнянну радість перемоги. Зараз це відчуття було навіть гостріше, ніж тоді, коли їй вдалося вибратися з вежі.

Замок упав, але двері не спішили відчинятися. Юта подумала, чи не промовити закляття, але до цього не дійшло — піддавшись поштовху, двері гойднулися всередину, і на Юту війнула хвиля важкого, застояного повітря.

Принцеса злякалася — раніше їй якось не спадало на думку, що в таких дивних і заборонених місцях можна знайти скоріше щось жахливе, ніж цікаве. Якийсь час вона міркувала, чи не відступити їй з гідністю, поки не пізно; однак що довше вона стояла, то лютіше вимагала данини її вроджена цікавість. Врешті-решт, ледве піднявши перед собою важку в’язку ключів — свою єдину зброю, — Юта протиснулася в щілину прочинених дверей.

Протяг, увірвавшись сюди вперше за сотні років, розвівав під стелею полотнища стародавнього павутиння, в яких колихалися висохлі тіла древніх павуків, що колись повмирали з голоду.

Вітерець ворушив древній мотлох, купами звалений уздовж стін. Притискаючи до грудей в’язку ключів, Юта ступнула вперед і обережно нахилилася над найближчою купою.

З самісінької її вершини стирчала наполовину зотліла дерев’яна посудина. Довга її шийка позначена була вогнем, а нижче з тріщини на боку просочилася й застигла цівка чорної рідини.

Юті стало моторошно. Долаючи острах, вона навшпиньки перетнула кімнату з кутка в куток.

Уся в застарілих патьоках, коло стіни лежала невелика, на вигляд добре збережена, скринька. Поверхню її вкривало різьблення — трикутники, ромби, кола.

Защіпка, що колись замикала скриньку, валялася теж тут, поряд — вигадливої форми гачок, зовсім не іржавий — либонь, золотий. Юта приловчилася й підгилила скриньку ногою, сподіваючись відкинути накривку.

Удар був, мабуть, занадто сильний — накривка відлетіла, але за нею подалися всі чотири стінки скриньки, тож вона просто розпалася, піднявши стовп сухої й смердючої пилюки.

Юта сховала лице в хламиду. Пилюка осіла, й серед дерев’яних рештків скриньки виявилися безладно розкидані фігурки.

Це була настільна гра; фігурки чотирьох видів і, напевно, різних кольорів, одначе стверджувати це напевно було неможливо. Вирізьблені з кістки, з чорними тьмяними вічками, вони ніяк не нагадували ні драконів, ні людей — у деяких було крило, але тільки одне; інші стискали у величезний кулак єдину руку, а треті зате були влаштовані так складно, що Юта, як не намагалася, так і не змогла полічити їхні голови та хвости.

Затамувавши дух, Юта нахилилася й двома пальцями підчепила найближчу кістяну фігурку. Та виявилася несподівано важкою, і, відгукуючись на дотик, глухо дзенькнула, наче в тулубі її перекотився дзвоник.

Принцеса злякано впустила знахідку — та впала без жодного звуку. Воістину, в драконів усе не так, як У людей…

Заінтригована, вона переборола бажання втекти й продовжила огляд. Крадучись уздовж стін і розглядаючи купи мотлоху, вона несподівано для себе раптом усвідомила, що потрапила в дитячу. В колишню дитячу.

Ківшики й скляночки… А це, здається, рештки колиски… Цікаво, чи були в Армана іграшки? Який-небудь ганчір’яний дракончик, якого він обіймав, засинаючи, чи м’ячик, чи кубики… Втім, навіщо драконові кубики?

Юта згадала ту, в рожевих завісочках кімнату, що переходила від Юти до Вертрани, а потім до Май. Яка б вона стала, та, завалена ляльками кімната, за кілька століть під замком?

У кутку під вікном була ляпка — наче хтось розхлюпав гарячий сургуч, а той так і захолов. Юта здригнулася й примружилась. Ні, не здалося — на краю ляпки чітко вирізнявся присипаний пилом відбиток. Відбиток дитячої руки.

Глухо зашуміли крила в драконячому тунелі — це Арман повертався в замок.

А ввечері він виявив, що зникли ключі.

Юта сиділа навпочіпки перед каміном. Він бачив тільки половину її щоки та кінчик носа — решту ховало розкуйовджене волосся та складки грубої тканини. Тінь від камінних ґраток обплела кімнату вигадливим мереживом, що здригалося в такт миготіння вогню.

Юта повернула голову, й Арман зустрівся поглядом з лукавими принцесиними очима.

Вона відразу надала обличчю безневинного виразу, й Арманові довелося визнати, що прикидається принцеса вправно. Він нічого не сказав, але перш ніж сісти на звичне місце, розвернув Ютине крісло й підсунув ближче до свого.

Принцеса не знала, як розцінити зроблену Арманом перестановку, і про всяк випадок вдала, ніби нічого не помітила. Не озираючись на Армана, вона продовжувала