Марина та Сергій Дяченко - Королівська обіцянка

Ми помінялися горошинами.

— Раз, — дуже серйозно сказав хлопчисько, — два… Три!

Я все-таки дочекалася, поки він проковтне, і тоді тільки — так уже й буде! — проковтнула й свою горошину. Хоча безпечніше, напевно, було б сховати її за щокою.

— Ти хотіла змахлювати, — сказав хлопчисько.

— Ні. Просто…

— Досить. Тепер вирішуємо, хто перший запитує. «Камінь-ножиці-папір».

У цю гру я грала із хлопчаками ще в дитячому садочку, але ніколи б не подумала, що вона популярна тут, у колишньому загробному царстві.

— Раз-два-три, — знову сказав хлопчисько.

Треба віддати йому належне — він не шахраював ні крапельки. Ми одночасно викинули руки — у нього був кулак, тобто «камінь». У мене простягнута долоня, тобто «папір». Папір накриває камінь, а виходить, першій випало запитувати мені.

— Давай, — хлопчисько звів брови. — Швидше.

Його бліде лице ще більше сполотніло під сажею.

— Як тебе звуть? — випалила я.

Він зітхнув з полегшенням. Просто-таки обм’як:

— Максиміліан. Чогось безглуздішого ти запитати не могла?

— Ти справді маг?

-Це друге питання. А тепер моя черга… Дивися тільки, не збреши. А то знаєш, що буде.

— Не знаю, — мені раптом стало незатишно.

Він звів білясті брови:

— Погано, якщо не знаєш. Збрехати з насіннячком правди в животі… М-да. Слухай моє питання. Ти можеш піти назад, за Печатку?

Я облизала губи. Все це було якось… начебто не насправді. Начебто не із мною. Ця кімната, завішена прапорами переможених армій. Цей хлопчисько з негарними очима. Це «насіннячко правди» у мене в животі…

Живіт раптом як заболів! Я охнула й скорчилася на табуретці.

— Відповідай швиденько. Воно не чекатиме довго.

— Так, — видихнула я. — Так.

Біль зник так само миттєво, як і з’явився. Хлопчисько переможно посміхався:

— Ще по питанню?

— Зачекай, — я важко дихала, мені було страшно. — Що робить насіннячко правди, якщо з’їсти його й збрехати?

— Я б тобі показав, — хлопчисько покосував на свої крупинки. — Але в мене їх мало. Шкода просто так витрачати… Ну, коротше, хто збрехав — умирає. Тому не бреши.

Я втупилася на розсипані по столі горошини. Оце-то гра. Оце-то розвага. І треба ж мені було так по-дурному проґавити питання! «Максиміліан»… Що мені до його імені? Треба було запитувати про принців!

— Ще? — він бачив, що я боюся.

— Добре, — я придушила тремтіння. — Ще по одному.

Ми одночасно взяли горошини. Я ледь не поперхнулася — «насіннячко правди» стало мені поперек горла.

— Раз-два-три!

Цього разу в мене були «ножиці», а в нього, — як і раніше, «камінь». Камінь тупить ножиці. Перший хід дістався Максиміліану.

— У тебе є ключ, щоб відчинити Відьмину Печатку? — відчеканив він, дивлячись мені в очі.

Я закусила губу. От попалася так попалася; у животі занило, начебто я проковтнула кнопку. Біль наростав зі швидкістю поїзда.

— Так, — виплюнула я крізь зуби. В очах Максиміліана з’явився негарний блиск.

— Тепер ти.

Я набрала побільше повітря:

— Які тут є принци?

Він здивувався. Закліпав очима. Поморщився, приклав долоню до живота, заговорив швидко:

— Принц-деспот. Він зараз атакує наш замок. Принц-бранець. Це його брат, він сидить у темниці невідь-де. Принц-саламандра, він живе в країні вулканів. Був ще принц-риба, але потонув… Принц-чума, будь він проклятий. Усе, більше нічого не знаю!

Він зітхнув з полегшенням і помасажував живіт:

— Ну в тебе й питаннячка.

— У тебе не ліпші.

Максиміліан примружився:

— Ще по одному?

Я знала, що він запитає. Він запитає, де ключ, і я йому покажу — або помру із цим клятим «насіннячком» у животі.

— Ні, — сказала я. — Досить.

— Але ж ти нічого про мене не довідалася. Крім імені.

— Виходить, обійдуся, — я встала. — Спасибі за частування, спасибі за розвагу. Я йду.

Максиміліан залишився сидіти:

— Перш ніж вийти, тепер доведеться запитати, де двері. І як знайти дорогу назад.

Я розсунула дрантя на стіні у тому місці, звідки ми увійшли. Кам’яна кладка і жодних ознак дверей. Я зірвала прапор, що висів поряд, — те саме. Максиміліан за моєю спиною голосно хіхікнув.

Змієня.

Я повільно обернулася. Одним витонченим рухом зірвала ганчірку із посоха. Піднесла смарагдово-рубіновий набалдашник до лиця хлопчиська, який, як і раніше, сидів за столом:

— Понюхай, чим пахне.

Він захіхікав ще голосніше:

— Ти мені нічого не зробиш, мала.

Я вдарила блискавкою в стіл — несильно, тільки щоб налякати. Максиміліан подався вперед, піймав вогонь долонькою й відправив мені в обличчя. Ще мить — і я б сама себе засліпила.

Розкотились по всій підлозі крупинки — насіннячка правди. А Максиміліан підхопився, підняв руки, наче диригент, і по-павучому зарухав пальцями й випустив у мій бік струмінь сірого диму. У кімнатці запахло вогкістю, цвіллю, ще якоюсь поганню, з пальців потвори полетіли іскри. Я широко змахнула посохом: іскри згасли, запах миттю щез.

— Теж мені, маг, — Максиміліан змахнув кистями рук, наче фокусник. — Недоучка. Віддавай ключ.

Я розлютилася, але, на щастя, розуму не втратила. Зібрала свою злість у животі, перекотила тугу грудку в груди, потім у ліву руку — і виштовхнула із посоха, як зі шланга, струмінь дійсно злого вогню.

Максиміліан вивернувся — швидкий і чорний, як кажан. За його спиною задиміли прапори на стіні. Язички вогню поповзли по фігурках вершників, що вціліли колись у бою. Максиміліан знову підніс руки, але тут я щосили тріснула його посохом по голові — без усяких чарів, просто як палицею.

Він завив, зірвав зі стіни прапор і пішов на мене, розмахуючи тліючою ганчіркою. Навколо тканини, що вертілася, збиралося щільне повітря, здавалося, з рук хлопчиська виривається сірий ядушливий смерч.

— Спалю! — мій посох плюнув блідим проміннячком. Я злякалася, готова була відступити: в Максиміліанові було щось, що змушувало ціпеніти. А смерч наростав, розвівалися полотнища на стінах, холодний вітер ніс запахи гнилизни й здохлятини.

— Віддай ключ, — мій ворог посміхався. — І тоді я тебе випущу живою.

— І не сподівайся!

Посох нарешті вибухнув бойовим зеленим сполохом. Максиміліан знову відхилився, але його гладенький смерч зник, а прапори на стіні спалахнули, ніби на них хлюпнули бензином. Ми із хлопчиськом кружляли по кімнаті, не зводячи один з одного очей, вибираючи час для атаки й не дозволяючи вдарити іншому. Вогонь розповзався все ширше. Дим ліз у горло й виїдав очі. Час було давати драла, але я не знала, де вихід.

— Здаєшся? — запитав Максиміліан.

— Давай по-хорошому? — запропонувала я, стискаючи посох мокрими долонями.

— По-хорошому я не вмію, — він з жалем оглянув палаючі прапори. — Скільки ти тут напсувала… Вогонь, умри.

Він підніс руку. По кімнаті пройшов вітер, я похитнулася й мало не впала. Вогонь зник усюди й одразу, і навіть обгорілі краї прапорів більше не диміли.

— Ну, ти дещо вмієш, — сказала