Марина та Сергій Дяченко - Королівська обіцянка

трубі шурхнуло. Геп! — у вистигле вогнище вивалилася людина; я звела посох.

Він був невеликий. З мене зростом. Хлопчик, одягнений у чорне, з наполовину чорним від сажі лицем і білим, але брудним волоссям.

А очі в нього були чорні-чорні, так що навіть зіниць майже не розгледіти.

Він уп’явся в мене цими своїми чорнющими очами, і в мене раптом від страху жижки затрусилися. Хоча він зовсім не виглядав сильним — худий, ніби його рік не годували. Вузькі плечі. Гострий ніс.

— Привіт, — сказав він, наче нічого й не сталося. — А я щось про тебе знаю.

— Привіт, — відгукнулася я, намагаючись дивитися глумливо. — Я теж про тебе щось знаю. Ти сажотрус.

— Я такий же сажотрус, як ти — слуга цього волосатого, — він посміхнувся.

— А хто я? — мені дуже хотілося, щоб голос звучав якомога твердіше.

— Ти маг, — він перестав скалитися.

Це було так зненацька, що я опустила посох.

— Із чого ти взяв?

— Але й це не головне, — він вибрався з вогнища, заглянув у казан, поморщився, неквапом оглянув кухню, начебто вирішуючи, чим тут можна поживиться. — Головне — ти відтіля. З-за Печатки.

— Ні, — сказала я поспішно.

— Так, — він примружився, наче кіт на сонці. — Тут десь були яблука в цукрі. Ти не знаєш?

— Не знаю, — я ледве стрималася, щоб не перевірити в кишені восковий ключ.

— Жаль, — він потягнув носом повітря. — По-моєму, перша атака відбита. Ти як вважаєш?

— Я не знаю, — повторила я похмуро. — А ти-то сам хто такий?

Він зупинився переді мною. Йому було років дванадцять, і богатирською поставою він, як і я, не вирізнявся.

— Я? — він посміхнувся, на забрудненому сажею білому обличчі проступили милі ямочки. — Я тобі розповім. Але спершу давай подивимося, як там справи на полі бою?

* * *

Ну, хто там зазвичай лазить по трубі, крім трубочистів? Санта-Клаус з великим мішком? То-то ж бо я йому не заздрю.

Хлопчисько підіймався першим, я бачила його черевики, що вправно переступали з одної скоби на іншу. Скоби були далеко одна від одної, з розрахунку на дорослу людину, і виявились такими брудними, що страшно було доторкнутися. Звідусіль летіла сажа. Коли ми нарешті вибрались із труби на дах, я безкінечно чхала, кашляла і була така ж замурзана, як і мій супутник.

Із-за рваних хмар виглянуло сонце. Я озирнулася, і в мене захопило подих: ми сиділи на даху башточки, яка височіла над усім іншим, як бліда поганка над сімейством псевдоопеньків. Віддалік диміли руїни сусіднього замку, а наш власний проглядався як на долоні. Просто над нами метушились люди на зубчатій стіні — підносили каміння, заряджали ним катапульти і вистрілювали, не прицілюючись, аж повітря посвистувало.

Завмираючи від страху, я підібралась до самого краю даху (намагаючись не забувати про хлопчика — хтозна, що спаде йому на думку!). Звідти стало видно ворогів — велике строкате військо у цей момент саме відступало від стін. Ворогам наступали на п’яти захисники замку, і коли я їх розгледіла, то ледь з даху не звалилася!

Із флангів билися звичайні люди: хто в обладунках, хто без, а Уйма (я і його змогла розгледіти) — був узагалі голий до пояса. Але в центрі, у передніх рядах, стояли великоголові, у півтора людського зросту, чудовиська!

— Що це?

— Ляльки, — зневажливо сказав мій супутник. — Бойові іграшки Майстра. Безнадійна справа, замок не взяти. Принц-деспот може просто зараз розвертатися й іти.

— Хто?

— Принц-деспот, — хлопчисько стрельнув на мене чорними очима. — Тільки прибульці з-за Печатки можуть бути такими незнайками.

Він помовчав і додав зарозуміло:

— Особливо, якщо це дівчиська.

Ось як. А я-то думала, що в чоловічому одязі схожа на хлопчиська.

— Хто тобі сказав, що я з-за Печатки? — я зробила вигляд, що не помітила глузування.

— Сам здогадався. Я теж маг. І розумніший за тебе.

— Хвалився б менше, — сказала я, відповзаючи від краю даху і ближче підтягуючи до себе посох.

Хлопчисько примружився:

— Хочеш, зіграємо в цікаву гру?

— Не хочу. Мені зараз не до ігор.

— Це особлива гра. Називається «питання-відповідь». Адже ти хочеш мене розпитати?

Він втрапив у яблучко.

— От-от, — він глянув на обрій, прикривши очі долонею, потім знову на мене. — Я теж дещо хочу знати. Чесна відповідь в обмін на іншу чесну відповідь. Годиться?

Вороги, які атакували замок, відступали. Чудовиська, справді схожі на невміло зшитих ляльок, у якийсь момент завмерли, як за командою, одночасно повернули назад.

— Як вони… вони живі чи мертві? Це Майстер-Генерал ними командує?

Він косо посміхнувся:

— Як багато запитань… І всі безкоштовно.

— Шкода тобі відповісти?

— Не шкода. Гратимемо?

— А якщо ти збрешеш?

— Є засіб, — хлопчисько посерйознішав. — Щоб і мені не брехати, і тобі не брехати. Ну? Давай?

* * *

Лізти назад у трубу мені, на щастя, не довелося. Хлопчисько знав тут усі входи й виходи — вузенькими сходами (Уймі б не протиснутися) новий знайомий привів мене в маленьку круглу кімнату, де й підлога, і стіни були обвішані й вистелені старими-старими полотнищами. Вузькі двері, тільки-но зачинившись, сховалися під парчевими й оксамитовими, кольоровими й чорними тканинами.

Крізь високе віконце ледве проникало сонячне світло. Я придивилася: на обгорілих, продірявлених, порваних ганчірках подекуди збереглася золота й срібна вишивка. Орли в польоті, коні на скаку, схрещені мечі…

— Це прапори?

— Це питання?

— Ні, — не чекаючи запрошення, я сіла на низьку табуретку. — Це я так. Сама із собою розмовляю.

Хлопчисько знову посміхнувся. При тому, що він поводився просто по-свинськи, і від його погляду в мене мурашки бігли по шкірі, проглядалося в ньому щось симпатичне. Може, тому, що в цей момент у мене з’явилася надія?

— Ну от, — хлопчисько відчинив дверцята в стіні, витяг щось, моментально зачинив, і я так і не зрозуміла, як його схованка працює. — У мене тут трошки залишилося.

І він висипав на дерев’яний темний стіл жменю крупинок. Чи то горошин, чи то цукерок — жовтих, зелених й сірих.

— Це насіннячко правди. Ти береш одне і я одне. Ковтаємо на рахунок «три».

Я насторожилася:

— Ти навіть не сказав, що це таке!

— Я сказав — це насіннячко правди. Я ковтаю — ну й ти ковтаєш. Усе чесно.

У ньому було щось заворожливе. У мене ніколи, навіть у дитинстві, не було бажання тягти до рота всяку погань. А тут я, як загіпнотизована, піднесла до губ жовту крупинку.

Він теж узяв жовту:

— На рахунок «три».

Я раптом подумала: що, якщо я проковтну, а він ні? Якщо це отрута, і він задумав обдурити мене?

— Давай поміняємося, — сказала я рішуче. — Давай свою.

— Обережна, — він блиснув білими