Марина та Сергій Дяченко - Королівська обіцянка
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Уйма зі свистом втяг у себе повітря — засміявся. Цієї миті у воротах відчинилося віконечко.
— Хто там? — у голосі не було ні радості, ні гостинності.
— Друзі, — відгукнувся Уйма, перш ніж я встигла відкрити рот.
— Чекайте…
Віконечко зачинилося.
— Чому «друзі»? — запитала я пошепки.
— Тому що або друзі, або вороги. Він би тебе киплячим маслом зі стіни — і жритраву.
Я позадкувала від воріт. Задерла голову. Просто над нами справді нависав глиняний розтруб.
— Давай відійдемо.
— Якщо друзі, — резонно заперечив людожер, — то стій і чекай.
— А якщо тут немає принців?
— То немає.
— А якщо…
— А якщо око відвалиться й у кишки провалиться? Ти ось що, магу дороги. Нікому не кажи, звідки ми. І про ключ мовчи.
У цей момент заскрипіли ворота.
* * *
У довгій напівтемній кімнаті сиділи по колу люди. Живі, наскільки я могла побачити. Воїни в обладунках, а серед них, на мій подив, дві плечисті жінки. Дідок, лисий і бородатий. Ще хтось — я не встигла розгледіти.
Вони сиділи, не зводячи очей із трупа, що валявся на мозаїчній кам’яній підлозі. Я злякалася.
Мертвий чоловік лежав, дивлячись у стелю скляними блакитними очами. Його мереживна сорочка була наполовину біла, наполовину темно-червона. Із закривавлених грудей стирчав чи то кинджал, чи то стилет — я побачила руків’я й швидко відвела погляд. Ну треба ж, потрапили саме на похорон.
— Сідайте, — сказав літній стражник, який нас привів.
Уйма, ні про що не запитуючи, опустився на підлогу. Я присіла поруч навпочіпки. Це що, у них такий обряд похоронний? Сидіти й витріщатися на померлого воїна? Але цей, здається, загинув не в бою — ймовірніше, його по-зрадницьки в постелі зарізали.
Може, це був принц? Єдиний принц тутешніх місць?
Від спраги в мене потріскалися губи. Перед очима темніло. І от коли я вже готова була здатися й знепритомніти поряд із неживим тілом — труп раптом кліпнув.
Ніхто не здивувався. Ніхто не злякався. По кімнаті пройшов радісний шепіт, і дехто зітхнув з полегшенням.
Труп кліпнув ще раз. Підвівся на лікті. Протер очі. Оглянув присутніх. Погляд його зупинився на Уймі.
— Хто такий? — запитав він голосом великого начальника.
— Друг, — Уйма навіть не кліпнув.
— Будеш битися?
— Буду, — відгукнувся Уйма після ледь відчутної затримки. Колишній труп оскалився:
— Подивимося, як ти б’єшся…
Він сів і, напружившись, висмикнув з грудей стилет — я розгледіла чорне від крові трикутне лезо. Його погляд байдуже ковзнув по мені (посох, на щастя, лежав на підлозі за широкою спиною Уйми).
— А це хто?
— Слуга, — відгукнувся Уйма без крихти сорому. — Хлопчисько.
Я поперхнулася й захекалась. Розум мій жалібно волав, що Уйма має рацію і нічого тут розмахувати посохом, але все одно образа була жахливою. Ось так — з магів дороги до людожера в слуги!
Колишнього трупа цілком задовольнила ця відповідь, і він більше на мене не дивився.
— Брати, — сказав він таким пісним голосом, ніби читаючи завчений текст. — Я з вами. А значить, ми переможемо… Якщо у вас є хоч кілька десятків солдат, — додав він, начебто засумнівавшись.
— У нас майже сотня, Майстре-Генерале! — радісно повідомила одна із броньованих дам.
— На стіни, — так само байдуже сказав Майстер-Генерал. — Усі на стіни! Це наша остання битва. Нехай атакують.
* * *
У суєті, що настала потому, Уйма кудись зник. Я знайшла собі куточок, сіла, прилаштувавши посох у темному місці, і задумалася: умирати зараз чи зачекати?
Уйма з’явився хвилин через десять. Спершу я почула плямкання, потім запах смаженого м’яса, і нарешті у коридорі з явився людожер. У правій руці в нього був меч, у лівій — величезна кістка із залишками м’яса. Не інакше, убив когось і доїдає.
— Ідемо.
— Куди?
— Тут кухня.
У прорізі між двома вікнами Уйма зупинився. Рвонув зі стіни стару портьєру. Затріщали нитки.
— Ти чого?
— Посох замотай. Хтось запитає, скажеш, що лижі.
— Що?
Уйма, не слухаючи мене, віддалявся по коридору. Волочачи в одній руці посох, а в другій обривок портьєри, я поспішала за ним. Ну звідки, скажіть, будь ласка, волосатому людожерові з островів знати, що таке лижі?
І хто потягне із собою лижі до замку в облозі?
— Ти знущаєшся, — сказала я жалібно. — Ти знову смієшся наді мною.
— Ні.
І він заштовхнув мене в просторе приміщення, що пропахло димом і жиром. Тут нікого не було, якщо не зважати на пацюка, який з нашою появою навіть не втік — просто пішов у нору, неквапливо й перевальцем.
Я зі стогоном повалилася на дерев’яний стілець.
— Замотуй посох, — Уйма заглянув у казан, що висів на тринозі поруч зі згаслим вогнищем. — Кашу будеш?
— Пити хочу.
— Вино будеш?
— Ні.
Уйма фиркнув:
— Тоді водичка.
Я згадала морс, яким мене пригощав Оберон.
— Навіщо ми сюди прийшли, якщо тут немає принців?
— На, — Уйма поставив переді мною тарілку каші й чашку з водою. — Скажеш Гарольду — Уйма піклувався.
Якщо я ще хоч колись побачу Гарольда… Що йому скаже Оберон? Як він пояснить Оберону? Що там у них зараз відбувається?
— Зараз я піду битися, — Уйма розглядав свій меч. — Ти сиди тут. Хтось запитає — скажи, я звелів сидіти й нікуди не витикатися.
— Навіщо ти будеш битися? З ким? Проти кого?
— Потім довідаюся, — волосся й борода У йми стояли сторчма, вся його голова нагадувала коричневе сонце, намальоване похмурим дитсадківцем. Він усією душею радів майбутній битві невідомо кого невідомо з ким і збирався взяти в ній якнайдієвішу участь. Фу, природжений убивця; мені й без того було сумно, а тепер узагалі туга здолала.
— Не бійся, магу дороги, — у бороді людожера мелькнули вискалені зуби. — Знайдемо принців… Е-ех! Жритраву!
І, помахуючи мечем, він зник, залишивши мене саму в порожній кухні, що просмерділась жиром.
Розділ дев’ятий
Максиміліан
Не знаю, скільки я спала. Просто впала на дерев’яну лаву й так, не знімаючи чобіт, відключилася, наче електрична іграшка. Міг приходити хто попало, відбирати посох, красти восковий ключ, різати мене чи їсти живцем — я б і бровою не повела.
А коли прокинулася — за вузенькими віконцями вже був день, віддалік щось гуркотіло, і стіни замка трусилися.
Бій!
Я намацала посох, загорнутий у залишки портьєри. Треба було принаймні подивитися, що там відбувається, хто перемагає і чи живий ще Уйма. І, може, непогано б з’явитися на полі бою, ударити в піднебесся зеленою блискавкою, і нехай вони визнають у мені могутнього бойового мага, а не старшого куди пошлють?
Я підійшла до вогнища подивитися, чи не залишилося в казані ще каші, і цієї миті в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королівська обіцянка», після закриття браузера.