Анатолій Андрійович Дімаров - Три грані часу

А-ку аж відскочив, наляканий, а перед ним, розсипані по сірому тлі, рухалися й рухалися червоні тварини. Ось мамонт, піднявши хобот, біжить уперед і, від нього втікаючи, розмахують списами дивовижні тоненькі істоти. Ось скресалися рогами два буйволи: вигнуті спини, вриті в землю копита, опущені морди. А-ку навіть здалося, що він чує їхній рев. А ось шаблезубий тигр скрадається до антилопи, яка безтурботно скубе траву, не відаючи про смертельну небезпеку. І повсюди рухливі, тоненькі оті чоловічки: вони то біжать, наздоганяючи звірів, то стрибають довкола убитої жертви, то кидають списи, поціляючи ними в тварин.

Великий Мисливець, якому набридло, мабуть, заглядати в печеру, пішов далі, і довкола враз залягли сутінки. Червоні фарби згасли, позникали тварини й люди, стіна знову стала темною.

Приголомшений, вражений, вибрався А-ку з печери. Йому здавалося, що то Великий Мисливець погнав перед собою всіх дивовижних істот. Боязко подивився у небо, але там не рухалася жодна червона тварина, й А-ку, вкрай розгублений, побрів повільно донизу.

Відтоді він не раз приходив до печери. Відчуваючи, як усе в ньому аж німіє од страху, скрадався досередини і довго стояв перед стіною, чекаючи, поки загляне Великий Мисливець.

І одразу ставалося одне й те ж: бризкало світло, оживала стіна. Вона нагадувала долину, заселену людьми і тваринами. Вони мали червоний колір і були набагато дрібніші од справжніх.

Й А-ку став думати, що то все — дичина, на яку полює Великий Мисливець. А кумедні чоловічки — члени його племені. Втікаючи од Великого Мисливця, тварини ховаються в печеру, і тоді він посилає отих чоловічків, щоб вони виганяли їх на небо.

Й одного разу, коли Великий Мисливець ось-ось мав одірвати своє око від печери, А-ку, наважившись, щосили ударив палицею антилопу, яка паслася віддалік. Великий Мисливець одразу ж сховався, розбіглися й звірі, й А-ку довго шукав на підлозі червону тварину: він же поцілив їй прямо в голову і навіть бачив, як вона падала донизу.

Так і не знайшовши антилопу, залишив печеру.

Печера не йшла йому з голови. Він думав про неї, лягаючи спати, думав, просинаючись, вона навіть снилася йому, і юнакові щораз дужче хотілося здобути червоного звіра, принести додому. Якось А-ку спробував розповісти іншим мисливцям про дивовижних тварин, але вони так і не зрозуміли нічого: А-ку бракувало слів. Навіть Йо-га лишився байдужий.

Тоді А-ку вирішив зводити його до печери. Хай на власні очі побачить, як Великий Мисливець виганяє червоних тварин.

Вийшли, як тільки почало світати. Великий Мисливець ще тільки зводився з невидимого лігва свого, а дві постаті з бойовими палицями на плечах вже спускалися в долину. Внизу до них приєднався Га-ав, який саме виліз із нори, і вони уже втрьох рушили далі.

Йшли весь день, до пізнього вечора. Коли почало смеркати, Га-ав став виявляти дедалі більший неспокій. Він зупинявся й вищав, закликаючи друзів повернути назад, поки врешті А-ку сердито сказав:

— Га-ав може бігти назад! А-ку і Йо-га підуть без Га-ава!

Й Га-ав, помахавши винувато хвостом, зник у темряві. А-ку розумів, чому Га-ав так поривався назад: у Га-ава появилася сім’я. Четверо маленьких цуценяток і подруга. Красива й ласкава тварина, яка навіть дозволяла А-ку пестити себе по спині. Тому він не дуже сердився на свого чотириногого друга.

Повечерявши маленькою антилопою, яку вполювали дорогою, вони зупинилися недалеко од річки. Вибрали густий кущ, залізли у нього, наперед пересвідчившись, чи немає там зміїв, і, притулившись один до одного, відразу ж заснули.

А-ку прокинувся од того, що його мов би штовхнув хто в груди. Подумав, що то Йо-га, але товариш міцно спав. Тоді А-ку звівся, виставив з куща голову, сторожко оглянувся.

І майже одразу побачив вогонь.

Вогонь горів унизу, біля річки. Світлий язичок зблимував у темряві, він то виростав, то осідав, і було в ньому щось незвичне й тривожне — плем’я А-ку ніколи не палило вогонь поза печерою: вночі видно далеко-далеко, й лихе око може одразу його помітити.

Отже, це багаття розклали не мисливці його племені. Якісь невідомі, які не побоялися, що їх помітять. І це вселяло найбільшу тривогу.

Й А-ку, повагавшись, вирішив еходити до того вогню. Підкрастися й роздивитись, хто його палить.

Оглянувся на Йо-га: той міцно спав. Й А-ку пішов сам.

Трохи згодом уже жалкував, що не розбудив товариша: А-ку йшов і йшов, а вогонь не наближався, він мов одсувався все далі й далі.

А-ку спустився у видолинок, перейшов заболочену низину, видерся на сухий косогір. І аж звідси чітко побачив вогонь.

Багаття горіло над водою, на піщаній косі. Сухо потріскуючи, звивалися вогняні язики. Вони танцювали на місці, переплітаючись ясними, прозорими тілами, відбивалися в чорній воді. Пісок довкола здававсь аж червоним, на ньому непорушно чорніли тіла. Тих, що спали, було дуже багато, А-ку не зумів би їх і порахувати, вони густо лежали, тулячись один до одного, і кожен обіймав якщо не бойову палицю, то списа, — А-ку відразу зрозумів, що перед ним мисливці чужого племені, які вдерлися в їхню долину.

Кров бухнула йому в голову, серце наповнилось гнівом. Хотів уже вдарити себе кулаками в груди, вигукнути, що долина належить мисливцям його племені, але вчасно втримався: чужинців було багато. Дуже багато.

Повагавшись, А-ку опустився на землю й поповз. Повз безшумно і швидко, наче змія, все ближче й ближче до вогню: хотів як слід роздивитися чужинців. Зупинився лишень тоді, коли добрався до освітленого кола: міг би рукою дістати крайнього мисливця, який солодко спав.

В ніс йому вдарив чужий і бридкий запах — А-ку аж поморщився. Повільно звів голову, подивився в бік багаття.

По той бік вогню сиділа людина.

Могутній тулуб, волохаті руки з короткими дужими пальцями. Плескате обличчя з широкими ніздрями, важке надбрів’я над глибоко втопленими очима, велика щелепа над товстою короткою шиєю. Величезна бойова палиця, притулена до коліна. Дикою нещадною силою віяло від незнайомця, що сидів, втупившись поглядом у вогонь.

А-ку вже збирався одповзти назад, але тут налетів вітер. Він повіяв А-ку прямо в спину, помчав на багаття, вогняні язики хилитнулися, лизнули мисливця, і той враз стрепенувся. Скочив на ноги, став вдивлятися в бік А-ку, щосили принюхуючись. І А-ку, відчуваючи, що його от-от викриють, схопився на ноги й щодуху помчав у темряву.

В спину йому одразу ж ударив вигук. А-ку побіг ще швидше, він майже летів над землею, а позаду вже вибухнув лемент, затупотіло багато ніг.

Почалася погоня. Чужинці були мисливцями, дичиною — А-ку.