Сергій Вікторович Жадан - Месопотамія

губи, білу, але несвіжу сорочку, дорогі, проте нечищені черевики. Все намагався торкнутися Даші, все пробував поплескати її дружньо по спині, все хапав за руку, щось радісно викрикуючи й підсміюючись. Даша знову робила вигляд, що все гаразд. Або все справді було гаразд. У мій бік не дивилась. Теж весело щось кричала вузькоокому, теж плескала його по загривку, хоча помітно було, що час від часу робить ледь помітний крок убік, назад, у тінь, так, наче в чувака погано пахло з рота. І коли він, ніби жартуючи, ніби ненавмисно (насправді впевнено й важко) торкнувся її ноги трішки вище коліна, я не витримав і пішов до них.

— О, Ромео, — вдавано втішилась вона. — Познайомся, це Коля.

Коля простягнув долоню, навіть не глянувши в мій бік.

— Потримай, — сказав я, передаючи Даші порцеляну. Вона не чекала, ледь не випустила подарунок із рук, дещо незграбно перехопила його, піддавши знизу коліном. Коля врешті звернув на мене увагу. Тут я і стиснув його долоню. Була вона велика й волога, руку мою він потискав мляво й неохоче. — Роман, — сказав я, — приємно познайомитись. Даша про вас багато розповідала.

— Що розповідала? — не зрозумів він.

— Різне, — не став я уточнювати.

Коля враз якось знітився, закрутився на місці, поплескав мене по плечу волого й неохоче і зник у ближчому коридорі. А вона подивилася на мене злісно й розчаровано, кинула свою порцеляну кудись під святковий стіл і різко заговорила. Говорила про те, що ми всі її дістали — і малий, і я, що ми поводимось, як два недоумки, а вона має нас розводити, має давати з нами раду, а вона теж не залізна (тут вона почала плакати, ніби демонструючи, що ось, мовляв, недоумку, бачиш, справді не залізна), що вона бачити нас не хоче, а коли захоче — сама скаже, тож щоби ми не лізли до неї, щоби відчепилися (від'їбалися), щоби дали їй спокій. — Вань, — закричала вона кудись мені за спину, — маєш курити? І рішуче мене відштовхнувши, схопила за руку нашого сусіда, що саме кудись активно пробирався, і повела за собою. Діабетик посунув слідом. Я психонув і пішов у зворотному напрямку. Добре, що святкувалося тут усюди.

Де твоя впевненість? — говорив я собі, — де твоя радість, де все те, чого ти так шукав у цьому сонячному світі? І доки на подвір'ї тривали урочистості, доки пил підіймався й торкався ніжної салатової трави, я сидів у барі й дивився серіали. Вийти мені не випадало, довелося б із кимось спілкуватися, щось комусь пояснювати, якось виплутуватись з усього цього, довелося б відводити від неї погляд, принципово на неї не дивитись, вдавати, що не помічаю її. І ось тут, у теплих ранніх сутінках, звідкись нізвідки просто на мене вийшов ковбой — пасажир у ковбойському капелюсі, легкому піджаку, барвистих шортах і розбитих в'єтнамках. Побачивши мене, зауважив також і всю печаль у моїх очах. А тому наполегливо порадив іти за ним, кажучи: давай, Вася, що ти тут виснеш, все найцікавіше зараз відбувається в районі басейнів із холодною водою, в секторі водяних атракціонів, у квадраті чорних гарячих кабін і пекельних випарів, і потягнув мене саме туди, оскільки, говорив, не годиться так нехтувати святковим настроєм. Говорячи, страшенно поспішав, жадібно ковтаючи приголосні й стрибаючи поміж реченнями. Капелюх сповзав йому на очі, піт заливав йому чоло, баки його були мокрими від нетерплячки, але щойно він провів мене таємними кімнатами й вивів до масажного залу, як я відразу зрозумів, що все це було недаремно. Найцікавіше відбувалося саме тут, і вогняна оголена компанія, побачивши нас, кинулась на ковбоя, славлячи його, і всі терлися об нього з вдячністю, і об мене теж терлися, і коли це були жінки — було мені радісно, а коли чоловіки — ставало мені тривожно й хотілося кому-небудь зарядити. І чим далі — тим більше. А ковбой дістав із кишені пухкий запашний згорток, щось коштовне, щось загорнуте в жовту газету, і всіх загалом порвало, його підхопили на руки й потягли за двері, кудись до самого пекла. Тоді я ліг на масажний стіл і дивився на холодний басейн, в якому спалахували електричні вогні, відбиваючись від зеленої поверхні. І довкола снували оголені красуні, солодко усміхаючись, і поважно проходили замотані в кошлаті рушники чоловіки, кидаючи на мене стурбований погляд: чи свій, чи не зальотний? І час спливав, оминаючи мене й роблячи присутність мою тут випадковою, а подальше перебування — позбавленим сенсу. І аж тоді, коли всі пройшли повз мене, вийшли геть і повернулися назад, звідкись знову з'явився ковбой, і мав при собі тацю з коньяком і цитринами, і змусив мене випити стільки, скільки я зможу, а коли я сказав, що більше не можу, змусив випити ще. Оскільки, — кричав, — коли ми ще з тобою вип'ємо, Вася! Я валю звідси, к єбєням, Вася, к єбєням! Міжнародними авіалініями України! Без пересадок! Просто завтра! З невидимих терміналів! Потаємними повітряними коридорами! В обхід усіх митних служб! Пройшовши хрестовим походом через усі д'ютіфрі! Не декларуючи нічого з прикрас та банківських активів! Уже післязавтра, Вася, — п'яно й захоплено кричав він, — я буду сидіти в нормальній компанії де-небудь у районі Філадельфії (Філадельфії, Вася!), у компанії маклерів та брокерів (ага, брокерів!),! і пити нормальний кошерний коньяк! А не це гівно, Вася! — голосив він і щедро прикладався до пляшки, — не це, зовсім не це! А коли до басейну посипалася оголена публіка, знову підхопивши його на руки, я вирішив, що з мене досить і що час нарешті йти.

Вийшов із кімнати, пройшов до бару. За вікнами стояла ніч, на подвір'ї дзвенів посуд, сварились жінки, обривався спів. За моєю спиною скрипнули двері. Я озирнувся. Встиг помітити сукню нареченої. Двері причинились.

Я вийшов через бічний вихід на вулицю. Рушив було додому, коли раптом завважив Аміна. Він стояв, притиснувшись до стіни, і гірко ридав. Біля нього тяжів Коля. В руках тримав ролекс малого. Малий нив і тягнувся за годинником.

— Що тут у вас? — запитав я, підходячи.

Коля наполохано озирнувся. Втім, побачивши саме мене, заспокоївся.

— Та все нормально, синок, — сказав, ще сильніше звужуючи очі. — Купив у мальчіка ролекс, а він шото ниє.

— Нічого не купив, — занив Амін, намагаючись відібрати годинник.

— Так купив чи не купив? — перепитав я.

— Купив-купив, — холодно підтвердив Коля. — Давай, синок, іди.

— Слухай ти, — заговорив я. — Підар, — уточнив. — Віддай малому його ролекс.

— Не поняв, — не зрозумів мене Коля.

— Кажу, ролекс віддай, — повторив я.

— Ти