Марія Василівна Матіос - Щоденник страченої

думає, що жіночий плач за ним — це щастя... Хай він собі буде здоровий.

Я мовчки вийшла з машини, поклавши на сидіння плату, завищену чи не удвічі.

...Троянди хилиталися у прозорій воді, і я додала у нанну цукру. Я хотіла реанімувати троянди. Ні. Не так.

Я хотіла реанімувати любов, яка мене покидала так, як нападає ворог, — підступно, без причини, підло. Вранці, щоб не плакати, без потреби пішла до метро. Довгий тунель був порожній і моторошно безмовний. Але не встигла моя нога ступити у темний мішок, «как много девушек хороших» заповнило його брудні сірі стіни.

— Пані, ви така гарна і в таку рань сама? Я б вас не відпустив і перед полуднем, — голосно, аж луна пішла попід стелю, сказав мені акордеоніст, щойно я порівнялася з ним.

— А чому не перед вечерею? Ми засміялися одночасно.

Дійшовши до кінця тунелю, я раптом зупинилася: куди я йду? Від кого тікаю?

Я знову вернулася до музиканта, поклала в розкриту шапку п'ять гривень, сіла під стіною навпроти на ящики з-під горілки — і слухала, скільки хотіла, його гру.

А далі попленталася додому і лягла спати.

Проспала весь день.

* * *

...Учора, прощаючись, він начебто здивувався:

— У тебе дуже великі очі! Я ніколи не бачив твоїх таких великих очей.

Відколись у мені заворушилася жорстока образа.

І я відповіла йому не менш жорстоко:

— Бо ти ніколи не дивився в них прискіпливо.

Я не знаю, який сьогодні день, рік, число, година...

Цікаво: а скільки там у нашому мозкові центрів відповідає за серце?

Мабуть, жоден.

Якби був бодай один, він би регулював це цунамі.

А так — серце віддано саме собі.

Калатає до кого хоче, коли хоче, веде тебе, насміхається з тебе і ти не можеш підправити його вибір.

Диявол?

Навіщо люди шукають диявола?

Ось він — ліворуч. Серцем називається.

Хотіла би подивитися на розпанахане хірургами серце. Де там ті дияволині гнізда.

Інфаркт — це, мабуть, заганяння диявола в клітку.

Інфаркт — це бунт внутрішнього диявола.

Розрив аорти чи чого там.

А насправді — розрив гармонійного зв'язку між людиною і ще однією людиною.

Та може, це бунтує та частина, яка називається дурною частиною серця?

Сьогодні — наступний день після дня, ані числа, ані року якого я не пам'ятаю

Іноді, коли в силу вступає розумна частина мого серця, я думаю: насправді жінка жодним чином не залежить від чоловіка.

Чоловік — це короткочасна жіноча примха, яка з примхливої волі жінки стає її довгограючою проблемою. Це як бажання мати дітей і турбуватися про них.

Бо ж нема жодної логічної причини хотіти так чоловіка, як я хочу його. Саме Його — і жодного іншого.

Я сита.

Незалежна.

Можу мати кого хочу і коли хочу.

А його — не можу.

Я б зрозуміла, коли б спрага за об'єктом мого «вожделения» не була погамована.

Але ні. Очевидно, справа в тому, що він щось порушив у відносній гармонії мого тіла й душевної організації чи, власне, внутрішньої звички.

В такому разі, це руйнація.

І що? Невже я щоразу хочу повторення цієї руйнації?

Термінаторка якась, їй Богу!

* * *

Правдива історія людини — історія її приватного життя.

І нічого більше.

Все решта — мода, антураж, інтер'єр, тло.

Може, тому оприлюднені історії багатьох людей такі прісні й гидкі, як дистильована вода, бо вони вибіркові, цензуровані, просіяні?

Коли читаю зімітовані скандали людей публічних, я думаю про них, як про людей нещасних більше, аніж я. Розумію, що їм не вистачає натуральності саме приватного життя. І тому вони такі охочі до публічного епатажу й продукування сенсацій.

Як на мене, найглибші сенсації природи зашифровані в глибинах людської душі і тіла. І жоден космос не дорівняється нуртом своїх протуберанців із вулканами, причаєними за брамою людського тіла, отими до часу приспаними Везувіями, які за першої ж нагоди рвуть узвичаєний ритм життя на клоччя і пускають стрімголов найтихіших, найпередбачуваніших.

Хто мені скаже, чому так відбувається з людьми, які придумали незнищувану зброю і написали неповторну музику, але не змогли убезпечити себе від різких рухів власного єства?

* * *

Я з жахом починаю усвідомлювати, що все моє скніння — не що інше, як крик про допомогу.

Адже ж я прошу допомоги в нього?!

А чого ж іще?

А хіба не легше допомогу прийняти від сторонньої людини, від якої зовсім не залежиш?

Та, мабуть, у допомозі від чужого є частка замовчуваного торгу, який залишається поза межами розмови, але не поза межами свідомості того, хто просить про допомогу.

Тоді такий торг — банальна панель для душі.

Аніж вдаватися до допомоги панельної, тоді легше сісти під церквою з простягнутою долонею.

Сидіння під церквою з простягнутою рукою — це прохання про матеріальну допомогу.

А як бути з тією, яку можна тільки відчути?

Чим?

Фібрами всіма.

Які вони, фібри?

Шкіра чи що?

Так це плоть.

Дурдом!

Хто ж може навіки любити жінку, яка переймається всілякою дурнею?!

17жовтня 198... р.

Учора повернулася із відрядження, а заспокоїтися не можу дотепер: я відвідувала жіночий монастир. Як дивно влаштовано природу. Жіночу.

Що вона там загубила, жіноча природа, в цьому веселому для очей, зеленому світі життя, обмеженому високими сірими монастирськими мурами?!

Я довго спостерігала, як наймолодша черниця, вісімнадцятилітня сестра Євтимія, сиділа скраєчку монастирського цвинтаря і застиглим поглядом дивилася в землю... А далі повільно водила прутиком по траві, опалому листю — й здавалося, вона пестить конкретну людину. Стільки ніжності було в її лінивих, повільних руках... стільки умерлого (чи лише завмерлого?!) пориву. Вона переводила прутик на литку, тоді збігала ним на траву, далі притуляла його до обличчя — і щось таке беззахисне й водночас палке проривалося у сповільнених рухах, що хотілося заспокоїти чи втихомирити її колисанням або пригортанням.

...Ніколи не думала, що вони можуть бути такими балакучими, ці працьовиті монашки із пожовтілими від авітамінозу чи довгого перебування в келіях обличчями, але з живими, жвавими очима. Коли я почула їхні житейські історії — мені зробилося ніяково. За себе.

Але попри всі наші довірливі бесіди, я не могла розпитати жодну із них про плоть, що завмерла чи вмерла зовсім, вимордувана працею, безконечними молитвами і щоденним казарменим ритмом існування.

Я не насмілилася запитати, що відчуває кожна з них уночі, в час гарячого безсоння.

І добре,