Марія Василівна Матіос - Щоденник страченої

телефону: «Я тебе хочу бачити, дитинко...» І все ж... коли він казав «хочу тебе бачити», це був той єдиний раз, коли голос звучав менш залізно. Може, був навіть ніжний. І мене тоді в дорозі до нього не спинила би навіть комендантська година.

Збираючись до нього, неодмінно дивилася на себе в дзеркало на повен зріст, поправляла зачіску, пригладжувала брови і сміялася в обличчя власному відображенню: «Адью, жінко! Привіт, повіє!» Ще раз поправляла зачіску, нібито пересвідчуючись, чи не засяяв над нею німб королеви. Хм... Хіба закоханим молодим жінкам потрібні якісь німби, коли великі, блискучі очі сяють живіше, ніж вогні святкового феєрверку, а кров у жилах салютує цілодобово і без причини? Зрештою, тоді мені було байдуже все, окрім того, до кого летіла сторч головою. Здається, йому також було байдуже, яким чином я поспішаю до нього — сторч головою чи уповільненим темпом. Він мене кликав. І я ішла. Решта було просто коливанням на поверхні життя між нашими зустрічами...

...НАСИТИВШИ ПАМЯТЬ старим і незмінним сюжетом спогадів, я засинаю без пігулок, щоб несподівано прокинутися серед ночі і знову стати нишпоркою в закапелках своєї молодості.

Ось так минають дні й роки. Зимовими днями я плету шкарпетки чи светри, тоді їх навіщось розпускаю, нк розпускала колись свої полотна незбагненна Пенелопа, і знову беруся за спиці.

Готую сніданки й вечері.

Мию.

Перу.

Натираю чоловікові хвору спину.

І здебільше — мовчу.

Час від часу я змушена лікувати продірявлене ним нутро, і тоді чоловік не відходить від мене до пізнього вечора. Він наймає окремі апартаменти, заставляє їх квітами, набирає купу книжок і газет, кілька разів на день обходить медперсонал — доглядає мене, як породіллю.

Коли я відходжу від нелюдського болю, годинами гладить мені обличчя, руки, живіт. Його врівноважені пестощі якісь такі ніжні й чуйні, що до мене вертає безсовісна думка: а може, задля такої ніжності варто було пройти крізь пекло?! Він знає кожен сантиметр мого тіла краще, ніж я його, але за кожним разом отут, саме в лікарні, чоловік ніби іще прицілюється до нього, ніби іще вибирає місце, котре має вразити ніжністю безпомильно. Дуже обережно намацує під сорочкою пруги від шрамів, розгладжує їх, наче хоче зрівняти зі шкірою. Пруги з часом поблідли, але сліди від них надто потворні, щоб мати бажання розглядати їх при світлі. Лікарі поспішали в той фатальний для мене день і, очевидно, не дбали про естетику шкіри в майбутньому. Та щоранку чоловік задирає сорочку — і тоді його старі пальці ніби шліфують неакуратно зшиті порізи. Коли він мовчки гладить мене — я підозрюю, що він досі мовчки загладжує свою провину переді мною. Я не впевнена, що він знає, навіщо був той атентат.

Може, то лише стан афекту.

Може, усвідомлений крок.

Але хіба пристрасть — цей викид п'яної крові в мозок, це отруєння всього організму безголів'ям — може вважатися усвідомленим вчинком?

Перед тим, як піти увечері додому, він обцілує мене. Довго. Лагідно. Мовчки. Тоді треться щокою об щоку. А далі йде додому, щоб вранці знову причимчикувати в непривітну лікарню. Задиханий від довгої, хоч і неспішної, ходи, він так відкриває палату, ніби боїться, а може, вже й хоче побачити мене мертвою. Тоді завжди однаково віддихується: «Хух!» - і починається іще один незмінний реабілітаційний день.

Іноді я дивлюся з вікна, як його згорблена вісьмома десятками років постать зникає за рогом лікарні - й мене огортає ота печаль, про яку я колись хотіла прочитати, та так і не знайшла у жодній книжці: вселенська печаль душі, що зусібіч пізнала печаль, як людину.

О, так, я пізнала всю відведену мені печаль, як цілковито пізнала чоловіка, за яким колись багато років нестерпно тужило моє тіло, але так і не втихомирилася майже бездиханна тепер душа. Хіба що лише зм¬рилася зі своєю долею.

Чую, як пече зліва під грудьми. І невисловлене роздратування чи то на себе, чи на старість, змінюється жалістю до чоловіка. Щохвилини я спостерігаю — ніби стежу — за ним. І хочеться плакати від розпуки: навіщо я поламала йому життя? Задля мене він зник для всього світу, переживши страшну драму сорому й людської інквізиції. Він перекреслив свою кар'єру, звички п усталений ритм багатьох і багатьох років, а я йому так нічого й не змогла дати, окрім суцільних проблем, пов'язаних із двома сталевими кульками, що прошили мене, як голка прошиває полотно, та ще безсоння, яке катує мене спогадами, а я катую чоловіка мовчанням.

Наше спішне одруження, підперте неймовірними зусиллями його впливових друзів, нервами, розривом давніх зв'язків, приниженнями, проханнями й багато чим іншим, не облікованим жодними розумними приладами, вивело його з-під меча правосуддя. Але закономірне начебто одруження не змінило головного в наших стосунках, оскільки все одно ВОНО було примусовим, вимушеним.

Може, через те, наше теперішнє життя нагадує спільне доживання двох нещасних в інтернаті для самотніх. Дива не трапилося. Ми тепер такі рідні, що майже чужі люди, які понад усе бояться втратити одне одного. Нас єднає хіба що невиразне майбутнє, якого ми боїмося так само, як і свого минулого. Ми не живемо — доживаємо між двома стовпами судьби, перев'язаними нитками минулої пристрасті, триваючої втоми й очікуваної вічності.

А у хвилини нестерпної депресії я шкодую, що колись оті хірурги не розпороли, не побілували мене, як підстрелену оленицю, в пошуках другої кулі, випущеної люблячою рукою з відчаю, а не з ненависті, а лиш продовжили муки, на які немає жодного ліку.

Що шкодувати?

Та й хто жаліє людину, самострачену пристрастю?!

Тому я мовчу.

Мовчить і він.

Жаліє?

... Цю ніч я також не спала. Подивилася на годинник. Була рівно третя година.

До ранку — ціла вічність