Солон - Відлуння золотого віку

бик

Бик здоровенний якось, коли рятувався од лева

   Та озиравсь на бігу, де б який сховок найти, —

Бачить: печера, а в ній — козел-бородач; у ту пору

   Вождь кініфійських отар[236] там за господаря був.

Як наготовився бик у схов увірватись, на нього

   Визвіривсь кіз проводир, став на дорозі йому.

Бик посмутнів, одступив і так, уже з краю долини

   (Прогнаний, якось не смів зблизька сварити козла), —

«Я не тебе, — рикнув, — боюсь, гидкий бороданю,

[10]   Ні, не тебе, а того, хто он за мною біжить.

Хай-но відступить — і покажу тобі, дурню останній,

   Що може бик, а що — смородом славний козел.

14. Мавпа

Кажуть, Юпітер, було, по всьому розвідував світу,

   В кого такий-от є дар — мати найкращих дітей.

І позбігався звіриний весь рід, до спору готовий, —

   Всяке було там звір’я[237], що поміж людом живе.

Не бракувало й риб, що хвалити й своїх поривались

   Діток; летіли й птахи з чистих повітряних плес.

Трепетно йшли матері: маля своє ставила кожна

   Перед обличчя судді — та ще й якого судді!

Тут зі своїм мавпеням закульгала й мавпа куценька —

[10]   Й навіть сам батько богів стримати сміху не зміг.

Не розгубилась, однак, ба, й інших перекричала —

   Чиста неправда, мовляв, що усі мавпи бридкі:

Хто переможе — Юпітера суд вирішувать буде,

   А щодо суду мого — ось же найкраще дитя.

20. Рибак і рибка

Звично пустивши якось волосінь по здобич у воду,

   Витягнув рибку рибак, лиш до смішного малу.

Й та, як головку уже зняла з-під води у повітря,

   Мовила, хоч заважав, рибці захланній, гачок:

«Зглянься і пощади: яка ж тобі користь, рибаче,

   З мене, маленької ще? Нічого взяти й на зуб.

Не так давно привела на світ мене мати плідлива —

   Каже, поплавай собі неподалік отих скель.

Тож не гнівись, відпусти; із часом — буду тут знову,

[10]   Дай до застілля твого трохи б хоча підрости.

А нагуляю м’ясця серед безкраїв синього моря, —

   Тут же покваплюсь сюди, ти лише вудку закинь».

Здобич пустити, проте, здалось рибакові негоже;

   Доля, мовляв, нестійка — то вона гладить, то б’є:

«Здобич пускати з рук — учинок геть нерозумний;

   Завтрашнім жити добром — ще нерозумніша річ».[238]

31. Миша і бик

Раз ото миші якійсь, поки бігала, стрівся бичисько —

   Й та, хоч яка вже дрібна, все ж укусила його.

Лиш укусила (відчув-таки бик її зубчик гостренький) —

   Тут же й у нірку свою спритно шмигнула вона.

Бик же — гнівом наливсь, потупився, велет, у землю,

   Та не знаходить того, з ким поквитатись хотів.

До того гніву й таке ще слівце підкинувши з нірки,

   Мишка-хитрунка на сміх всі ті погрози звела:

«Ті, хто тебе породив, — на тіло не поскупились,

[10]   Та, щоб із нього був толк, — не додали ще ума.

От і затям відтепер, що важить щось і дрібнота,

   Що й при маленькій вазі можна свого домогтись».

34. Мурашка й цикада

(Хто у лінивстві провів зелений вік і завчасно

   Від неминучих негод не забезпечив себе,

Той, коли старість пригне, ой, марно буде прохати

   Інших, щоб ті у біді руку йому подали!)

В літа собі для зими роботяща мураха урвала

   День не один — несла в сховок зерно по зерні.

А коли паморозь сива лягла на зіщулену землю

   І заніміли довкіл зціплені льодом поля, —

Крихітне тільце ховала вона від великої стужі

[10]   Й гризла собі в укритті те соковите зерно.

Тут і припала до неї в сльозах (поживи просила)

   Та, яка вчора ж іще нудила співом поля.

Поки, мовляв, на токах молотили спіле колосся,

   День отим співом своїм довшим робила вона.

Мудра мурашка таке з усмішкою відповіла їй,

   Бо ж і вона — за те, щоб було довшим життя, —

«Я — великим трудом домоглася того, що тепер ось

   Серед зими без журби тут догоджаю собі.

Ну а тобі — найвища пора забиратись до танцю,

[20]   Раз уже досі весь час тільки співалось тобі».[239]

37. Собака й лев

Раз якось пес-товстун худющому левові стрівся.

   Слово по слову, й ще так пес того лева вколов:

Глянь ось: не видно в мене й хребта під товщею жиру,

   В м’язах, аж грають вони, — груди шляхетні мої.

Я на короткій нозі із людьми, живлюсь на дозвіллі

   З ними: добрячі шматки вільно хапаю собі». —

«Що за залізо, однак, гладку твою шию стискає?» —

   «Це щоб господаря дім я невідступно стеріг.

Ти ж, аби голод не заморив, гасаєш повсюди,

[10]   Поки десь поміж дерев трапиться здобич якась.

Тож не барися! Шию й свою підстав під ошийник —

   Матимеш гарний щодня за свою службу обід».

Рикнув на те обурений лев, і гнів, і зневагу

   Вклав у той рик він, а ще — духу свого висоту:

«Йди собі і по заслузі носи ті окови залізні,

   Ними, покірливий псе, за свою ситість плати!

Я ж до пустої (вільний зате!) повернуся печери,

   Я, хоч голодний, зате — будь-куди можу піти!

Щодо наїдків отих, то захвалюй їх перед тими,

[20]   Хто, щоб набити живіт, рад би й свободу оддать».[240]

НА ПОРОЗІ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Боецій[241]

Розрада від Філософії

(вибрані поезії)

І, 1[242]

Я, хто у розквіті сил укладав, було, твори пісенні,

   Нині — печальну, на жаль, мушу плекати струну.

Ось і тепер, що пишу, — те нашіптують тужні Камени,

   Справжні по лицях струмлять муз елегійних плачі.

Жоден, що душу зморожує, страх їм не став на заваді:

   Не відреклися мене[243] — йдуть, куди шлях мій проліг.

Слава колишня моя, моїх літ молодеча окраса —

   Щиро втішають того, хто похиливсь, посумнів.

Гостя неждана-бо йде — заохочена лихами старість.

[10]   Біль, мов у власне житло, владно у неї вселивсь.

Якось, немов в один день, сивина мою голову вкрила,

   Втратило тіло снагу, шкіра, зів’явши, дрижить.

Смерть — добро для людей, коли не впадає раптово

   В юність, — коли її ждуть і своєчасна вона.

О, як часто, глуха, відвертається від нещасливих,

   Їм відмовляє вона сплакані очі зімкнуть!

Поки зрадливим добром мене забавляла Фортуна[244],

   Смертна година ураз ледь не окрила мене.

Нині