Ієн Макьюен - Спокута

всі мали називати нервовим розладом. Вона не може дозволити, щоб Герміона опанувала її думки. Натомість Емілі, сумирно дихаючи в напівтемряві кімнати, спробувала оцінити, напружено прислухаючись, що діється в домі. У такому стані, як зараз, це єдине, що вона може зробити. Вона прикрила чоло долонею і відчула ще один поштовх, коли будинок ще більше скулився. Далеко внизу пролунав металевий ляскіт, упала, мабуть, кришка від каструлі; починалося готування цієї безглуздої печені на обід. Згори долинув тупіт ніг по підлозі й дитячі голоси, щонайменше два чи три, які говорили всі разом, наростаючи, стихаючи, знову наростаючи, чи то сваряться, чи збуджено миряться. Дитяча кімната якраз поверхом вище й трохи далі по коридору. «Випробування Арабелли». Якби вона не була така хвора, то піднялася б зараз нагору й доглянула б за ними чи допомогла, бо для них це занадто, вона знає. Хвороба не дає їй можливості віддавати дітям усе те, що повинна матір. Відчуваючи це, вони завжди кликали її по імені. Сесилія повинна б допомогти, але вона надто поглинута собою, надто інтелектуалка, аби морочитися з дітьми… Емілі вдалося прогнати від себе думки на цю тему, і вона неначе відпливла кудись, не цілком у сон, а з процесу мислення в якесь безплідне небуття, і минуло чимало часу, поки вона почула з коридора за стінкою кроки на сходах і по приглушеному їх звуку вгадала, що це кроки босих ніг, а тому належать Брайоні. Дівчинка ніколи не носила взуття в таку спеку. Ще кілька — і знову в дитячій кімнаті човгання, і щось тверде гуркотить по підлозі. Репетиція зірвана, Брайоні надулася й пішла геть, близнюки бешкетують, а Лола, якщо вона настільки ж схожа на матір, як гадає Емілі, зберігає повний спокій і тріумфує.

Звичка непокоїтися про дітей, про чоловіка, про сестру, про слуг вигострила всі її відчуття; мігрень, материнська любов і — впродовж років — довгі години непорушного лежання в ліжку видобули з цієї чутливості свого роду шосте відчуття, всепроникну чуйність, яка розходиться з цієї напівтемряви по всьому дому, невидима й всезнаюча. І тільки правда верталася до неї, і якщо вже вона знала — то знала напевне. Невиразне бурмотіння голосів, що добігало через застелену килимами підлогу, було зрозумілішим за друковану стенограму; розмова, яка відбувалася за стіною, навіть за двома стінами, доходила, позбавлена всього зайвого, залишалися тільки найсуттєвіші повороти й нюанси. Те, що для інших було лише приглушеним шепотом, її завжди сторожкими відчуттями, настроєними, як котячі вусики антени старого радіоприймача, сприймалося нестерпно підсиленим. Вона лежала в темряві й знала все. Чим менш вона була спроможна щось зробити, тим більше знала. Але хоча й хотіла часом встати і втрутитися, особливо коли їй здавалося, що вона потрібна Брайоні, страх перед болем утримував її на місці. В гіршому випадку нічим не стримуваний набір гострих кухонних ножів різоне її по зоровому нерву, а потім ще раз із більшою силою, а вона буде зачинена в кімнаті й зовсім сама. Навіть стогони посилювали біль.

Отож вона й лежала, поки минали пополуденні години. Відчинилися й зачинилися вхідні двері. Схоже, що вийшла розстроєна Брайоні, хоче, мабуть, побути біля води, біля басейну чи біля озера, а можливо, пішла аж на річку. Емілі почула обережні кроки на сходах — нарешті Сесилія несе квіти в кімнату гостя, простеньке завдання, про яке їй довелося сьогодні стільки разів нагадувати. Трошки згодом — Бетті кличе Денні, тоді торохтіння двоколки по гравію, Сесилія йде вниз зустрічати гостей, а невдовзі у темряві розходиться легенький запах тютюнового диму — тисячу разів її просили не курити на сходах, але ж вона хоче справити враження на Леонового приятеля, і це, власне кажучи, може, й непогано. Відлуння голосів у вестибюлі, Денні тягне речі нагору, знову спускається вниз, потім тиша — Сесилія забрала Леона й містера Маршала на басейн, пити пунш, який Емілі сама приготувала сьогодні вранці. Вона почула тупіт чотириногої істоти, що бігла вниз сходами, — близнюки, які рвуться на басейн і будуть розчаровані, бо той уже зайнятий.

***

Вона запала в легкий сон, а розбудило її бубоніння чоловічого голосу в дитячій кімнаті й відповіді дітей. Це, безумовно, не Леон, якого зараз, коли вони знову зустрілися, не відтягнеш від сестри. Це, очевидно, містер Маршал, чия кімната якраз поруч із дитячою, і розмовляє він радше з близнюками, ніж із Лолою, вирішила вона. Емілі цікавило, чи не були вони, часом, надто зухвалими, бо кожен із близнюків поводиться так, наче на нього припадає лиш половина правил доброго тону. Ось Бетті йде по сходах, кличучи їх на ходу, можливо, різкувато, якщо згадати Джексонові ранкові муки. Час митися, час пити чай, час лягати спати — те, навколо чого крутиться весь день: усі ці дитячі таїнства води, їди й сну майже зникли зі щоденного розпорядку. Пізнє й неочікуване народження Брайоні ще зберігало їх у домі, коли Емілі було вже добре за сорок, і яка ж то була втіха, як вони організовували; ланолінове мило й біле, пухнасте банне простирадло, дівчаче лепетання, що відлунює у повній пари лазничці; закутати її в рушник, перепеленати руки й посадити собі на коліна на коротку мить немовлячої безпомічності, якою Брайоні насолоджувалася ще зовсім недавно; але тепер це дитя, купаючись, ховається за зачиненими дверима, хоча діється це не дуже часто, бо дівчинка завжди виглядає так, наче їй треба помитися й переодягтися. Вона сховалася у свій незайманий внутрішній світ, для якого писання є не більш ніж видимою поверхнею, захисною оболонкою, крізь яку не може проникнути навіть — чи передовсім — любляча матір. Її донька завжди була десь далеко, заглиблена в себе, розв’язуючи якусь невисловлену, самостійно придуману проблему, так наче цей надокучливий, самоочевидний світ може бути вигаданий заново дитиною. І марно питати Брайоні, про що вона думає. Раніше бувало, що ти отримувала живу й плутану відповідь, а з неї тут же виростали наївні й дуже непрості питання, на які Емілі давала кращі свої відповіді, і хоча зараз уже важко пригадати в подробицях ті хитромудрі гіпотези, якими вони упивалися, вона знала, що ні з ким не говорила так добре, як зі своєю одинадцятирічною малою. Ні за яким обіднім столом, ні під яким тінистим тентом біля тенісного корту не почувалася вона так вільно і невимушено. Зараз демони самоусвідомлення й таланту примусили її доньку замовкнути, і хоча Брайоні любила її не менше — за сніданком вона крадькома присувалася