Джеймс Фенімор Купер - Останній з могікан

берега острова. Індіянин відчайдушно боровся, щоб дістатись безпечного місця, і, підштовхуваний потоком, уже простягав руку товаришам на острові, коли це вир відкинув його, і він підскочив угору, піднісши руки й закотивши очі, а тоді раптово впірнув у глибоку роззявлену хлань і зник. Дикий розпачливий зойк долинув із-під водоспаду, і все стихло, як у могилі.

Під першим благородним поривом Гейворд мало не кинувся на порятунок нещасного, та залізний стиск розвідникової руки стримав його.

— Хочете накликати певну смерть на нас, виказавши мінгам нашу схованку? — суворо мовив Соколине Око. — Це заощадило один заряд пороху, а порох нам дорогий, як вільний подих загнаному оленеві! Підсипте-но краще свіжого пороху собі до пістолетів, бо туман з водоспаду міг зволожити сірку, і наготуйтесь до бою врукопаш, а я зустріну їх вогнем.

Він заклав пальця в рот і видобув довгий пронизливий посвист, на який відповіли зі скелі, де чатували могікани. Данкен помітив, як на цей звук підвелися голови з-поза розкиданих край острова колод, і зараз же сховалися знову. Потім його увагу привернув ледве чутний шелест ззаду. Обернувшись, він побачив, як до них підповзає Анкес. Коли молодий ватаг прилаштувався з надзвичайною пильністю і незворушним спокоєм, Соколине Око заговорив до нього по-делаварському.

Для Гейворда це були хвилини гарячкової, ледь стерпної напруженості, тоді як розвідник вважав за можливе саме тепер прочитати своїм молодим товаришам лекцію про мистецтво обачливого користання вогнепальною зброєю.

— Із усілякої зброї, — почав він, — рушниця з м'якого металу, з довгою, добре нарізаною цівкою — найбільш небезпечна у вправних руках. Але до неї треба ще дужої руки, бистрого ока, точної міри в заряді, аби вона заграла на повну силу. Зброярі, либонь, не дуже знаються на своєму реместві, коли роблять оті мисливські рушниці або ж кавалерійські…

Його перепинило тихе й виразне «гу!» Анкесове.

— Я бачу їх, хлопче, бачу, — сказав Соколине Око. — Вони збираються нападати, бо інакше б не виставляли свої брудні спини з-за колод. Хай собі, — додав він, перевіривши свій кремінь. — Перший з них напевно спіткає смерть, хоч би він і сам Монкалм був!

Цю мить у лісі знову пролунав вибух криків, і на цей знак четверо індіян вихопилися бігти вперед. Така напружена була хвиля, що Гейворд мало не кинувся їм назустріч, — якби не стримав його розважливий спокій розвідника та Анкеса. Коли індіяни, що бігли з неймовірно диким галасом, перемахуючи широкими стрибками через чорне каміння на схилі, опинилися вже за кільканадцять кроків, рушниця Соколиного Ока звільна просунулась крізь кущі і випалила своїм смертоносним зарядом. Передній індіянин підскочив, мов поцілений олень, і полетів сторчма в одну з розколин.

— Тепер ти, Анкесе! — скрикнув розвідник, добуваючи довгого ножа, а жваві очі йому запально зблиснули. — Візьми останнього з цих верескунів, а решту двох ми й самі впораємо!

Анкес так і зробив. Зоставалося ще двох ворогів побороти. Гейворд дав одного пістолета мисливцеві, і разом вони прорвалися вниз перейняти індіян. Вистрілили вони одночасно, й обоє не поцілили.

— Я так і знав! Я ж казав! — пробурмотів розвідник і зневажливо пошпурив невдатну зброю аж за водоспад. — Ану сюди, криваві пси пекельні!

Ледве він це вимовив, як перед ним виріс здоровезний індіянин, надзвичайно лютий з обличчя. Тієї ж миті Данкен ув'язався з другим нападником, так само руч об руч. З однаковою спритністю Соколине Око та його противник схопили один одного за піднесену руку, в якій був небезпечний ніж. Мало не цілу хвилину стояли так вони, дивлячись око в око і щораз більш напружуючи м'язи. Врешті витриваліша фізична сила білого здужала над тубільцем. Розвідник стискував руку індіянина все міцніше, аж раптом вирвав свою другу, озброєну, руку і вгородив ножа в голі груди противникові.

Тим часом Гейвордові повелося скрутніше. Його легка шпага зломилася при першому ж ударі. А що він не мав ніякої іншої зброї, то все тепер залежало від сили м'язів та рішучості. Йому хоч не бракувало ні того, ні того, противник його виявився незгіршим. На щастя, Гейвордові невдовзі вдалося роззброїти індіянина. Коли його ніж упав на скелю перебійцям під ноги, почалася завзята боротьба над краєм кручі — хто кого здолає скинути у водоспад. Щоразу ближче були вони до краю урвища, де, як це Данкен розумів, все залежатиме од вирішального зусилля. Кожен супротивник покладав усю свою снагу в це зусилля, а наслідок був той, що обидва моцювалися вже на самім краєчку прірви. Гейворд відчував чужі руки в себе на горлі і бачив вищирений усміх на обличчі індіянина, який мстиво тішився, що й ворога свого потягне з собою в урвище. Гейворд чув, як його сила поступово спадає, і пережив у цю хвилю неймовірну муку агонії. Але в останню вирішальну мить перед ним змахнула чиясь темна рука й блиснув ніж; індіянин розтулив пальці, а з його сухожилок над зап'ястком бухнула кров. І поки рятівна рука Анкесова відтягувала його від краю прірви, Данкен, немов зачарований, усе вдивлявся в люте й понуре обличчя свого противника, котрий безповоротно покотився в провалля.

— До сховку! До сховку! — гукав Соколине Око, що саме покінчив із своїм ворогом. — До сховку, кому життя дороге! Це ще лиш півділа!

Юний могіканин видав переможний крик і скочив нагору, звідки вони збігли перед боєм. За ним подався й Данкен, собі теж ховаючись за укриттям скель та кущів.

РОЗДІЛ VIII

Вони ще й досі ждуть,

Вітчизни месники.

Т. Грей, «Поет»

Застереження розвідникове було не безпідставне. Протягом цієї смертельної сутички, що ми розповіли, жоден людський звук не порушив ревіння водоспаду. Здавалося, що індіяни на тому березі річки, затамувавши віддих, слідкували за перебігом подій, а швидкі рухи й блискавичні зміни позицій супротивників не давали їм змоги вдатися до помічної зброї, однаково небезпечної і другові й ворогові. Але тільки боротьба скінчилася, знявся такий лютий і дикий вереск, який могла породити лиш непогамована мстива пристрасть. І одразу ж почали спалахувати постріли — рушниці посилали свинцевих посланців просто раз по раз, немовби нападники в цей спосіб виливали свою безсилу злість.

У відповідь їм Чингачгук час від часу посилав добре виважені постріли, сам протягом усієї сутички незрушно тримаючись на своєму посту. Коли до його слуху долинув переможний Анкесів клич, врадуваний батько відповів синові одним-єдиним окликом, і після того вже тільки вогонь його рушниці засвідчував, що він чатує й надалі з невтомною пильністю.

Так збігали хвилина за хвилиною, швидкоплинні як думки; рушниці нападників озивалися то