Джеймс Фенімор Купер - Останній з могікан

досвідчені, аби виставляти бодай крайчик тіла ворожій кулі. Данкен з напруженим неспокоєм дослухався, чи не почує ударів весла, бо гадав, що втеча — це єдиний для них порятунок. Однак річка незворушно мчала своїм швидким бігом, і ніде нё було видно човна на її темних водах. У нього вже промайнула думка, чи не покинув їх безжально розвідник, коли це з-під скелі внизу приснуло полум'я і почувся дикий лемент разом з криком одчайдушного болю, засвідчуючи, що посланець смерті з несхибної рушниці Соколиного Ока знайшов свою жертву. Ця скромна відсіч спонукала нападників зараз же відступити, і незабаром у лісі знову залягла непорушна тиша.

Данкен скористався слушним моментом, щоб підскочити до Геметового тіла й перенести його в ту розколину, де ховались обидві сестри.

— Бідолаха-то зберіг собі скальпа, — мовив Соколине Око, спокійно проводячи рукою по голові Девіда. — Але він показав нам, що часом люди мають надто довгий язик. Це чисте божевілля — виставити на голій скелі перед розлюченими дикунами шість футів м'яса й кісток! То ще диво, що він живий лишився.

— Отже, його не вбито? — спитала Кора хрипуватим голосом, що посвідчував, як удаваний спокій бореться в ній з природним переляком. — Чи ми не можемо якось допомогти нещасному?

— Ні, в цьому нема потреби. Життя його ще пульсує, а трохи переспавши, він прийде до пам'яті, порозумнішає з цієї науки і житиме, аж поки прийде його пора, — відповів Соколине Око, кинувши ще раз погляд на непорушне тіло і водночас із гідною подиву ретельністю заряджаючи свою рушницю. — Занеси його всередину, Анкесе, і поклади на гілля сасафрасу. Що довше він передрімає, то краще для нього. Бо я не певен, чи на цих скелях він зможе знайти собі належне прикриття, бувши такий довготелесий, а співом ірокезів не проймеш.

— Ви гадаєте, що напад повториться? — запитав Гейворд.

— А що, повірити, ніби голодний вовк задовольниться малим кавалком? Ірокези втратили людину, а в них такий звичай, що як тільки зазнали втрат або не застукали ворога зненацька, вони відступають. Але вони знову нападуть, спробують узятися на хитрощі, щоб здобути наші скальпи. Головна наша надія, — вів він далі, підводячи своє сувора обличчя, через яке пробігла хмарина тривоги, — це втриматись на скелі, доки Манро пришле нам загін на допомогу. Дай боже, щоб це було скоро і щоб командував тим загоном чоловік, який знається на індіянських звичаях!

— Чуєте, Коро, яке наше щастя? — мовив Данкен. — Все тепер залежить від турботливості й досвіду вашого батька. Отож ідіть удвох з Еліс до печери — там ви принаймні будете в безпеці від смертоносних ворожих куль та й доглянете, як це личить добросердим натурам, нашого нещасного товариша.

Сестри слідом за ним пройшли до зовнішньої печери, де Девід зітханням уже виявляв перші ознаки притомності. Здавши пораненого на їхню опіку, юнак одразу ж мав і виходити.

— Данкене! — тремтячим голосом озвалася Кора, коли Гейворд був на порозі.

Він обернувся й побачив, що лице дівчини пойнялося смертельною блідістю, а очі дивились на нього з виразом глибокого почуття. Юнак поспішився назад до неї.

— Не забувайте, Данкене, що ваша безпека пов'язана з нашою, і що батько доручив нас вам, і що чимало залежить від вашої обачності й розважливості… Одне слово, — додала вона, раптом спаленівши зрадницьки по самі вуха, — ваше життя страшенно дороге для всіх із роду Манро.

— Коли що-небудь і може зміцнити мою себелюбну любов до життя, то це така впевненість, — відповів Гейворд, мимоволі скинувши оком на юну постать мовчазної Еліс. — Як майор шістдесятого полку я повинен взяти участь у бою. Але наше завдання легке: ми маємо лише не підпускати кілька годин цих кровожерних псів.

Не чекаючи на відповідь, Гейворд хутко вийшов надвір і приєднався до розвідника з товаришами, що досі лежали в розколині між печерами.

— Кажу тобі, Анкесе, — мовив Соколине Око, коли майор підійшов до них, — що ти надміру витрачаєш порох, тим-то твоя рушниця відбиває і куля хибить. Трохи пороху, легка куля і довга цівка — цього майже завше досить, щоб почути передсмертний крик мінга. Принаймні так каже мені мій досвід з цими створіннями. Ходімо, друзі, переховаймося, бо ніхто не знає, коли й де ці макуаси завдадуть удару.

Індіяни мовчки подалися на свої місця — заглибини в скелі, звідки їм було видно весь той бік біля підніжжя водоспаду. Посеред острівця знайшло собі грунт кілька низьких хирлявих сосен, утворивши сяку-таку гущину. От сюди й прошмигнув Соколине Око, так хутко як олень, а за ним поспішив жвавий Данкен. Тут вони укрилися, скільки змога була, поміж кущів та кам'яних брил, порозкиданих довкола. Над ними стриміла гола округла скеля, що пообіч неї вирувала й спадала круто в діл вода, як то вже читачеві змальовано. Світало, і протилежний берег уже не розпливався в мороці. Тепер можна було заглянути й до лісу і розрізнити те, що ховалося під темним шатром похмурих сосен.

Чатували вони довго й тривожно, але ніщо не показувало на повторення нападу. Данкен уже починав думати, що їхній вогонь виявився ефективніший, ніж гадалося, і що ворог і справді відступив. Коли, одначе, він поділився цією думкою з розвідником, той тільки похитав головою.

— Ви не знаєте вдачі макуасів, коли гадаєте, що вони заберуться, ані жодного скальпа не здобувши! — відказав він. — Якби гемон той лиш один був верещав уранці, а то ж їх десятки чотири! І вони занадто добре знають, скільки нас і хто ми, щоб так легко відмовитись від здобичі. Тс-с! Гляньте он туди, вище нас, де вода розбивається об скелю. Щоб мене вбили, коли ці люципери не перебралися через пороги й нам на лихо не добилися до верхів'я острова! Тс-с! Обережніш, а то вмить будете без скальпа!

Гейворд підвів голову над укриттям і побачив те, що слушно оцінив як диво зухвалості й сприту. Річка розмила край м'якої скелі в такий спосіб, що перший прискалок став менш крутий і прямовисний, як звичайно на водоспадах. Керуючись самими легкими жмурами на потоці, там, де вода сягала верхньої частини острова, гурт затятих індіян кинувся в річку й поплив до того місця, знаючи, що, коли їм пощастить, вони легко дістануться до своїх жертв.

Тільки-но Соколине Око замовк, як з-поза декількох колод пливучого дерева, що їх прибило до цих голих бескеть, вигулькнуло чотири людські голови. Мабуть, ці колоди й підказали індіянам можливість такого небезпечного заходу. Ще за мить з'явилася й п'ята голова, — у воді понад зеленавим краєм водоспаду, недалеко від