Василь Биков - Мертвим не болить

кінці якої залита сонцем площа. Це вокзал. На хіднику потік пішоходів звідти — з валізами, клунками, пакунками. Видно, прийшов поїзд. Незграбно обминаючи людей, я кидаюся в усі боки. Ідуть по одному, групами, парами. Проходять щасливі закохані, певно, щойно зустрілися після розлуки. Він у сорочці з підкасаними рукавами. Вона у вузенькій спідниці, з-під якої довірливо виглядають колінця. Обоє радісно заглядають одне одному в обличчя, і вона притишено тулиться до нього. Гарні, ставні, якісь дуже досконалі, як античні скульптури, вони так і світяться найкращим з юних почуттів.

12

За вікном владарює морозяна ніч.

Часу, між іншим, минуло чимало; уже, мабуть, північ. Я не сплю після всього, що відбулося тут, самітно дивлюся в ніч. Вогонь гаряче палає, ганяючи по тинькованій стіні над ліжком мерехтливу заграву.

Біля печі тупцюють, шерготять соломою санітари і Катя — вони варять картоплю. Катя, без кожушка, розпашіла, уся якось по-доброму жвава від цієї, хоч, видно, і не дуже звичної для неї, але такої хатньої і жіночої роботи, спритно шургає по припічку чавунами. Сержант, утративши вже цікавість до німця, який стишено сидить поруч, перевішується через ліжко грудьми і широкими своїми лапищами все намагається ще раз ухопити дівчину. Та ледве випручується з його рук, часом неболяче б’є сержанта рогачем по плечах. Сержант регоче, стримано усміхається німець. Дядьки-санітари не звертають ніякої уваги на пустощі молодих.

У хаті тихий гомін, дим від цигарок перемішується з гірким чадом соломи. Стишено стогне у напівтемряві хтось із поранених. Метляються по столу і простінках ведмедкуваті, скособочені тіні. Тремтячі відблиски з печі то гаряче спалахують, то тьмяно тремтять на обшкрябаних стінах мазанки.

Скоро, мабуть, звариться картопля. Я вже відчуваю її духмяне парування у хаті і часом забуваю про рану, про степ із танками, про мою сутичку із Сахном, яка чортзна-чим скінчиться. Я чутливий до кожного стуку в сінях — тільки рипнуть двері, мені здається, що це йдуть по мене. Але це ходять бійці, носять солому, воду. А одного разу в хату ввалюється довгий, у розстебнутій шинелі санітар. У обох руках у нього щось сіре і м'яке, що він відразу кидає на підлогу.

— Ой, що це?

Катя перелякано шаснула вбік. Санітар беззвучно сміється, показуючи широкі, як у коня, ясна. На підлозі нерухомі кролячі тушки.

— Де ти їх узяв? — здивовано питається Катя. Переляку в її голосі нема, є здивування і лагідність. Справді, раді були картоплі — і раптом кролятина.

— Там, у сінях,— киває санітар.— Нори ого які!

Він знову виходить видобувати з нір господарських кролів. Катя з неприхованим жалем піднімає за довгі вуха сіру м'яку тушку, хвилину в тихому роздумі дивиться на неї і простягає куценькому санітарові:

— Візьми обдери...

Санітар заклопотано збиває на потилицю шапку. Виявляється, він не вміє або не хоче робити цієї звичайної справи, так само як і сержант, і Катя. Іншим же перешкоджають поранені руки. Тим часом довгий санітар приносить ще одного забитого кроля. Але він також не вміє оббіловувати і киває на німця:

— Он фріц хай! Нема чого дармоїдствувати...

Німець, певно, вже освоївся у цій хаті і з потайною цікавістю споглядає те, що робиться біля печі. Видно, він здогадується, в чім справа, і не жде, щоб його примушували.

— О фройляйн, іх сделайт.

Катя мить вагається. Округливши очі, допитливо поглядає на німця, потім очі її, виразно сповнюючись гнівом, вужчають:

— Ах ти, клятий шкуродере! Набив руку на людях!

— Та нехай! Нехай! — обриває її сержант.— Давай, роби, арбайт, Гансе.

— Нехай поморочиться, а що! — зазначає санітар.— Тримай фінку.

Він дістає з кишені кривий садовий ніж на ланцюжку, відчеплює кільце і віддає ніж німцеві. Той з готовністю присідає на коліна і при світлі печі просто на підлозі починає білувати тушку:

— Айн момент, фройляйн. Бістро. Бістро.

Ми з цікавістю спостерігаємо, як старанно він робить це,— підрізає задні лапки, розпорює шкіру на животі і, не так вміло, як дбайливо, врешті здирає з тушки м'яку вологу шкурку. Сержант з ліжка підхвалює:

— О, правильно, Гансик. Покажи клас. Відразу видно: спец!

Катя хмурить брови, стежачи за впевненими рухами німця.

Світле довге волосся розсипається, і вона раз у раз відкидає його назад.

— Ага, дивись ти! Молодець! І тут майстер,— каже хтось із кутка.

— Рукастий.

— Роботяга. Не те що ви,— каже сержант.— Он поглянь, яку мені люльку подарував. Ого!

З блазнівською усмішкою на низькочолому широкому обличчі він підносить у пальцях вигнутий чорний мундштук з мефістофельською голівкою на кінці і описує ним коло, щоб усі побачили. Подарував — це занадто. Звісно, сержант забрав його сам.

— Айн момент, фройляйн! — бадьоро промовляє німець.— Даст іст кароший братен. Жаркоя.

— Печеня! Дивись, розуміє! — захоплюються в кутку.

— А що ж ти думав! Чи ж мало нашого добра пересмажили за три роки!..

— Годі, не бурчи. Він добрий.

— Авжеж, вони всі добрі. Ось налетять під ранок, так самі головешки зостануться,— розважливо каже хтось від переділки. У кутку скидається з соломи обгорілий боєць, сповитий бинтами:

— Лікаря! Лікар тут є?

У хаті всі замовкають і уважно оглядають чоловіка, білого, як привид, якого й не видно за бинтами.

— Лікаря нема,— каже Катя.— Він оперує. А вам що?

— Вибратися з цього свинушника. Скільки можна чекати?

— Сказали — вранці.

— Що значить — уранці? — дражливо гарячкує обгорілий.— Майора он увечері повезли.

— Майора в авіаційний госпіталь. Він льотчик,— каже сержант.

— Льотчик? А я також льотчик. Ви що, не бачите? Я горів! Зараз же, негайно відправляйте й мене.

Усі змовкають. Справді, це не жарт, коли обгоріло стільки шкіри. До того ж льотчик. Льотчиків ми поважаємо, було б на чім везти, напевно, кожний би поступився своїм місцем.

— Добре, почекайте трохи. Ось зараз кролятини наваримо,— примирливо каже Катя і прикрикує на німця: — Ану, Гітлер, ворушися швидше!

Але німець і так із запалом крутиться, аж упрів. Нашої балаканини він не слухав — всю увагу віддає роботі. Певно, він непоганий чоловік. Правда, як і всі полонені, трохи дурнуватий з вигляду, бо не розуміє по-нашому. А так простий, послужливий, видно, легкий на руку і охочий до праці. Певно, сьорбнув лиха на війні і тепер, у полоні, мусить догоджати, бо боїться. Ось невідомо тільки, як він потрапив у полон: сам здався чи зацапали хлопці