Ізабелла Сова - Терпкість вишні

відбувається? — рознервувалася Вікторія. — Ходиш у простирадлі, їси сире тісто, ремигаєш якесь зілля. Глянь-но на себе. У Середньовіччі тебе спалили б на вогнищі за сам лише вираз обличчя.

— У Середньовіччі панувало мракобісся, — зрізала її Марія.

— Не більше від того, яке втулює тобі той старий дурисвіт у шкіряному капелюсі.

— Він дарує мені щастя, — гаркнула Марія й вибігла до лазнички, шемраючи сувоями довжелезного балахона.

— І ти називаєш це щастям? Таж ти не чуєш, бо тебе вже немає! — крикнув Травка.

— Я вдалася до акту самозречення, — вперто пояснила нам Марія крізь двері. — Тепер я є елементом досконалішої істоти.

— А якщо тобі це набридне, то ти вже знаєш, яким шляхом видобутися зі Стефана назовні? — зареготав Травка.

— Мені не набридне.

— Я скажу тобі, Травко, як буде, — підключилася Мілька. — Це йому набридне. Він перетруїть її на ніщоту, а рештки вийдуть тим шляхом, яким виходить увесь непотріб.

— Маріє, ти волієш вийти зі Стефана у твердій чи в рідкій формі?

Марія вийшла з лазнички. Кинула нам драматичний погляд, липкий від чорної туші й олівця.

— Ви нічого не розумієте, нічого! Я йду. Не чекайте!

Хряснула дверима й пішла, зоставляючи по собі млосний запах сандалової олійки й недоїденої булки.

Середина січня

Сьогодні Данієль уперше завітав до дівчат додому. Я нервово сновигала кімнатою, розмірковуючи, чим би то його зацікавити. Нарешті показала йому шедевр Марії.

— Енергетично, — оцінив він. — Хто це малював? Та брюнетка, оповита кілометрами тканини?

— Так, — сказала Вікторія. — Вона вже місяць так ходить. Гуру наказав їй змінити стиль. Вона миттю погнала до крамниці й купила півпаки перкалю.

— Я знав кількох таких жінок, — озвався Данієль голосом експерта. — Вони клеяться до чоловіків, які ставляться до них як до тимчасового елементу свого сексуального життя й закидають негативними сигналами штибу: «Але й дурна ти курка» або «Нині ми не побачимось, бо я не маю настрою, кицюню».

— Чому вони на це ведуться? — запитала Мілька.

— Занижена самооцінка, — висунув діагноз Данієль. — Я спостерігав її прояви і в тебе, Мілено. Ти виклично одягаєшся, наче хочеш відвернути увагу від свого внутрішнього світу.

— Може, й так, — погодилася Мілька. — Але, може, й тому, що коли я була сірою мишкою, то нікого не обходило, що я прочитала сотні книжок. А так усі в шоці, що я взагалі вмію читати. І звертають на мене більше уваги.

— А ти саме цього потребуєш.

— Уваги й поглядів, — притакнула Мілька. — Я кепсько почуваюся, коли ніхто на мене не дивиться.

— Купи собі пса, — порадив їй Данієль. — Ніхто не вміє вдивлятися в тебе так пильно, як власний пес. Поза тим, він ніколи тебе не зрадить. Я мрію саме про таку любов.

— Із псом? — здивувалася Вікторія. — Це називається зоофілія.

— Не з псом, — виправив її Данієль, — а таку ж, яка пов’язує людину й пса. Бо вона цілковито безкорислива, в ній немає ні ревнощів, ні страху, що вона закінчиться, немає брехні ані бажання переробити пса під свій ідеал. Хіба не так виглядає справжня любов, описана святим Павлом? У ній немає нудьги й немає розвитку. Псові не набридають ті самі дурні забави зі старим м’ячиком, він не скаже тобі: «А може, ми для різноманітності вибралися б на прогулянку в гори?» Його не мучить повторюваність.

— Я, здається, десь про це читала, — сказала Мілька.

— Можливо. Багато людей дійшло таких висновків.

— А що ти думаєш про котів? — запитала я.

— Коти? — Данієль на хвилю замислився. — Вони знають, чого хочуть. Але голову можу закласти, що якби вони були вдвічі більші, ніж є, їх заборонили б тримати в хаті. А пси, нехай і втричі більші, все одно були б друзями людини. Подумайте про це.

Через два дні

— І що ти думаєш? — запитала я в Мілени.

— Про котів? Не всі з них знають, чого хочуть. Наприклад, Мацько моїх батьків ніколи не може вирішити: рибні він воліє кульки чи волові.

— Я питала, що ти думаєш про Данієля?

— Про нього? — наморщила вона чоло. — Він виглядає, як чувак, якого сміливо можна запрошувати на чаювання до бабусі. Ідеальний кандидат у чоловіки. Тільки щось у ньому не грає.

— Замало солярію й нестача імпульсу? — припустила Вікторія.

— Ні, не це.

— А що? — допитувалась я, трохи схвильована.

— Не знаю, — Мілька зиркнула на мене. — Може, він просто надто ідеальний?

Власне, я маю таке ж відчуття. Данієль такий ідеальний, що я повинна зразу в нього закохатись. Але на саму лише думку про це, що я повинна, я відчуваю дивний опір. І зразу маю бажання втекти далеко в гори.

Кінець січня, сесія

Данієль відпровадив мене після іспиту під саму хату дівчат.

— Ти не зайдеш?

— Ні, не хочу вам заважати, — усміхнувся він. — Поза тим, ця Мілька дуже мене пригнічує. Ну і, щиро кажучи, я волію бути з тобою сам на сам.

Я відчула, як серце калатається під моєю бордовою шотландкою. Може, це початок закоханості?

* * *

— Може, я починаю закохуватися? — запитала я в Ірека. Останнім часом я багато в чому йому звіряюся. Він колінкує або лежить під своїм столом, інсталюючи все, що тільки можна, а я віщую, сидячи на тапчані біля вікна і вдивляючись у його шкарпетки чи капці з гуральським візерунком.

— Може, це тільки перші прояви? Тільки чому я не відчуваю всеохоплюючої радості?

— Ти все аналізуєш, майже як моя сестра, — ствердив Ірек, інсталюючи «Starcraft». — Це духовна правнучка Мазоха. Останнім часом вона почала перейматися тим, що не варта свого хлопця. А все через маму.

— Справді? — Я підсіла ближче, задоволена, що врешті маю нагоду віддячити йому своїм уважним вухом.

— На свята мама трохи нудьгувала і з тієї нудьги, пов’язаної з переїданням, почала атакувати родину. Спочатку присікалася до мене, що я повинен думати про маґістерку і що маю надто довге волосся за вухами.

— А ти?

— Я не піддався на провокацію, — похваливсь Ірек, — тож вона кинула щось на тему нових бабусиних покупок. Потім перейшла на свого нареченого, закидаючи його претензіями в тому, що він узагалі її не слухає. Щиро кажучи, мама має рацію. Богусь останнім часом вимикається після п’ятихвилинних виливів. Може, він потерпає на синдром виснаження?..

— А що з Малиною?

— Малину вона зоставила собі на десерт. Коли нічого не вийшло з нашою бравою трійцею, вона заатакувала Малину. І стала жвиндіти, що та нічого не вміє. «Як ти колись будеш вести дім? — задала їй риторичне питання. — Шити не вмієш. Плести теж — ні на спицях, ні гачком. Ніколи не зварила елементарного супу, вже не