Болеслав Прус - Лялька

Поза цим казковим був ще інший світ — справжній.

Про його існування панна Ізабелла знала й навіть любила спостерігати з вікна карети, з вагона або з власної квартири. В цих рамках і на такій відстані він здавався їй мальовничим і навіть симпатичним. Вона бачила плугатарів, що неквапно орали землю; великі вози, запряжені худющими шкапами; рознощиків фруктів та городини, старика, який дробив каміння на соші; посильних, які кудись поспішали; гарних і настирливих дівчат, які продавали квіти; родину, що складалася з батька, огрядної матері і чотирьох дітей, які парами тримались за руки; франта з міщан, що їхав бричкою, якось смішно розлігшись на ній; інколи — похорон. І вона казала собі, що той, другий світ, хоч і нижчий, але непоганий, він навіть кращий за жанрові картини, бо рухається і щохвилини змінюється.

І ще знала панна Ізабелла, що, як квіти ростуть в оранжереї, а виноград на винограднику, так у тому нижчому світі ростуть потрібні їй речі. Відтіля походять її вірні Миколай і Ганнуся, там роблять крісла, фарфор, кришталь і фіранки, там народжуються натирачі підлог, шпалерники, садівники та кравчині. Бувши якось у магазині, вона захотіла подивитись на швацьку майстерню, і їй дуже цікаво було спостерігати, як десятки кравчинь кроїли, зшивали та укладали на манекенах зборки одежі. Вона була певна, що робить їм велику приємність, бо ті кравчині, що брали з неї мірку або приміряли сукню, завжди усміхалися і піклувалися про те, щоб убрання на ній гарно лежало.

І ще панна Ізабелла знала, що на тім, звичайнім світі є нещасні люди, Через те кожному старцеві, який траплявся їй на очі, вона казала давати по кілька злотих. Одного разу, зустрівши виснажену матір з жовтою, як віск, дитиною на руках, вона віддала їй браслет, а брудних дітей-жебраків обдаровувала цукерками й цілувала з побожним почуттям. Їй здавалось, що в котромусь із цих нещасних, а може, і в кожному, втілився Христос і заступив їй дорогу, аби дати можливість вчинити добре діло.

Взагалі до людей з нижчого світу вона мала зичливе серце. Їй спадали на думку слова з святого письма: «В поті чола здобуватимеш хліб свій». Мабуть, ці люди вчинили якийсь тяжкий гріх, коли їх засуджено на працю, але ж такі, як вона, ангели не могли не вболівати над їхньою долею. Такі, як вона, — для кого найбільшою працею було доторкнутись до електричного дзвінка або віддати наказ.

Раз тільки нижчий світ справив на неї величезне враження. Якось у Франції панна Ізабелла відвідала металургійний завод. З’їжджаючи з гори, вона побачила серед лісів та лук, під ясно-синім небом, унизу долину, повну клубів чорного диму та білої пари, й почула глухий гуркіт, скрегіт та пахкання машин. Потім вона оглядала печі, які нагадували вежі середньовічних замків і дихали полум’ям; могутні колеса, що оберталися з блискавичною швидкістю; величезні металеві конструкції, що пересувалися самі собою по рейках; струмені розжареного, аж білого металу і, схожих на бронзові статуї, напівголих робітників з похмурим поглядом очей. А понад усім цим — кривава заграва, гудіння коліс, стогін міхів, грюкіт молотів і нетерплячі зітхання котлів, а під ногами дрижання зляканої землі.

Тоді їй здалося, що з вершин щасливого Олімпу вона спустилася в безнадійну прірву Вулкана[18], де циклопи кують блискавки, які можуть розтрощити, самий Олімп. Їй пригадалася легенда про повсталих велетнів, про загибель юго прекрасного світу, в якому вона існувала, і вперше в житті її, богиню, перед якою схилялись маршалки й сенатори, пойняла тривога.

— Це страшні люди, папа, — шепнула вона.

Батько мовчав, тільки міцніше притиснув до себе її руку.

— Але жінкам вони нічого лихого не зроблять?

— Так, навіть вони, — відповів пан Томаш.

В цю хвилину панні Ізабеллі стало соромно, що вона турбувалася тільки про жінок. І вона поквапно додала:

— А коли нам, то й вам не зроблять нічого лихого…

Пан Томаш усміхнувся і похитав головою. В ті часи багато говорилось про недалекий кінець старого світу, а пан Томаш їлибоко це відчував, бо йому все трудніше було витягати гроші від своїх управителів.

Після відвідин заводу в житті панни Ізабелли почався важливий період. З містичним почуттям читала вона поезії свого далекого родича Зигмунта[19] і їй здавалося, що саме на цьому заводі вона побачила ілюстрації до його «Небожественної комедії». Відтоді часто в сутінки їй ввижалось, що на залитій сонячним світлом горі, звідкіля з’їжджав до заводу її екіпаж, знаходились «Окопи святої тройці», а в долині, повитій димами та парою, був табір повсталих бідняків, готових в будь-яку хвилину рушити на штурм її прекрасного світу і зруйнувати його.

Аж тепер вона зрозуміла, як палко любить свою духовну батьківщину, де кришталеві люстри замінюють сонце, килими — землю, а статуї та колони — дерева. Ту, другу батьківщину, котра єднає аристократію всіх народів, розкіш усіх часів і найвищі досягнення цивілізації.

І все це мало б зруйнуватись, загинути або розсипатись на порох!.. Мали б загинути юнаки-рицарі, які з таким почуттям співають, так гарно танцюють, з усмішкою на устах б’ються на поєдинках, серед глибокого озера скачуть у воду за впущеною квіткою? Мали б загинути милі подруги, які приділяли їй стільки ласки, або, сидячи коло її ніг, звіряли їй стільки дрібних таємниць, а розлучившися з нею, писали їй довжелезні листи, де зворушливі почуття єдналися з сумнівною орфографією?

А ті добрі слуги, які поводяться з своїми панами так, немов присягнули любити їх, бути вірними і слухняними до смерті? А модистки, які завжди вітають її з усміхом і так пам’ятають про найдрібніші деталі її туалету, так докладно знають про її перемоги? А прекрасні коні, що їхній прудкості могла б позаздрити ластівка? А собаки, розумні й віддані, як люди? А парки, в яких людська рука створила пагорки і штучні струмки, надала чудової форми деревам?.. І все це мало б колись зникнути?..

Від цих думок у панни Ізабелли на обличчі з’явився новий вираз — лагідного смутку, який робив її ще прекраснішою. Про неї казали, що вона вже зовсім на порі.

Знаючи, що її світ є вищим світом, панна Ізабелла потроху дорозумілась, що до цих вершин можна піднестись і стало на них перебувати лише з допомогою двох крил: шляхетного походження та багатства. Походження й багатство властиві певним обраним родинам так само, як цвіт і плід апельсина апельсиновому дереву. Дуже можливо також, що добрий бог, побачивши дві душі з шляхетними