Джордж Мартін - Гра престолів

богів, Кетлін, Сансі ж лише одинадцять років, — відповів Нед. — А Джофрі… Джофрі, він…

Вона закінчила за чоловіка.

— …кронпринц, спадкоємець Залізного Престолу. А мій батько обіцяв мене твоєму братові Брандону, коли мені було дванадцять.

Почувши це, Нед гірко скривився.

— Брандон… О так, Брандон. Він би знав, що робити. Він завжди знав. Усе це мало бути його: ти сама, Зимосіч, усе навколо. Він був природжений Правиця Короля і батько королеви. Та я ніколи не просив, щоб чаша його долі перейшла до мене.

— Може, й не просив, — відповіла Кетлін, — але Брандон мертвий, і чаша перейшла, і ти маєш з неї випити, бажаєш того чи ні.

Нед відвернувся від неї знову до вікна. Він стояв і дивився у темряву — може, на місяць та зірки, а може, на вартових, що походжали стінами.

Кетлін побачила його біль і пом’якшала. Едард Старк одружився з нею замість Брандона, як велів звичай, але тінь покійного брата все ще лежала між ними, як і тінь ще однієї жінки без імені — матері його сина-байстрюка.

Вона вже збиралася піти до чоловіка, як раптом гучно постукали у двері. Нед розвернувся і спохмурнів.

— Що там таке?

Крізь двері почувся голос Десмонда:

— Мосьпане, коло дверей маестер Лювин, просить негайно прийняти.

— Ти сказав йому про мій наказ не турбувати?

— Сказав, мосьпане, та він каже, що дуже треба.

— Гаразд, пусти.

Нед перетнув кімнату і узяв з шафи важкого халата. Кетлін раптом зрозуміла, як холодно стало у опочивальні, сіла у ліжку і натягла хутряну ковдру до шиї.

— Може, слід було б зачинити вікна, — мовила вона.

Нед кивнув, думаючи про щось інше. До дверей саме заходив маестер Лювин.

Маестер був малий сіренький чоловічок. Його сірі очі швидко бігали і нічого не проминали; сіро-сивими були й ті залишки його волосся, які пожаліли роки. Маестер носив рясу сірої вовни з білою хутряною облямівкою, в кольорах Старків. Її великі вільні рукави мали всередині таємні кишені, куди Лювин завжди щось ховав, щоб потім несподівано видобути. А видобував він звідти стільки різноманітних речей — книжки, листи, всілякі заморські дива, іграшки для дітей — що Кетлін інколи дивувалася, як він ще здатен підняти руки.

Маестер почекав, доки двері за ним зачинилися, перш ніж сказати слово.

— Пане мій, — мовив він до Неда, — даруйте, що турбую під час спочинку. Мені залишили листа.

Неда це, здається, роздратувало.

— Як це «вам залишили»? Хто залишив? Прибув гінець, чи що? Мені не повідомили.

— Гінця не було, мій пане. Поки я дрімав, на столі у моїй обсерваторії залишили різьблену дерев’яну скриньку. Мої слуги нікого не бачили, але її могли принести тільки люди з почту короля, бо інших гостей з півдня ми не мали.

— То ви кажете, скриньку? — перепитала Кетлін.

— Всередині лежало нове прозірне скло для обсерваторії. Чудової роботи, вочевидь з Миру. Саме там роблять неперевершені пристрої для бачення.

Нед спохмурнів. Кетлін відчувала його нетерплячку; події такого штибу йому були не до душі.

— Кажете, скло, — мовив він. — А мені що до того?

— Я поставив собі те саме питання, — відповів маестер Лювин. — Вочевидь, тут мало бути щось більше.

Кетлін затремтіла під важким хутром.

— Прозірне скло допомагає краще бачити.

— Воістину так.

Маестер пробіг пальцями по знакові його братства — важкому ланцюгові з ланок різних металів, який він носив під рясою навколо шиї.

Кетлін знову відчула, як всередині ворухнувся страх.

— То що ж ми маємо краще побачити?

— От і я запитав себе про те саме. — Маестер Лювин витяг з рукава щільно згорнутий сувій. — Справжнє послання знайшлося під другим дном скриньки, але воно не для моїх очей.

Нед простяг руку.

— То давайте сюди.

Лювин не ворухнувся.

— Даруйте мені, пане, але й не для ваших теж. На листі зазначено віддати його пані Кетлін у власні руки, і нікому іншому. Чи можу я підійти?

Кетлін кивнула, раптом втративши мову. Маестер поклав листа, запечатаного крапелькою блакитного воску, на столик біля ліжка і зібрався піти.

— Залиштеся, — наказав Нед похмурим голосом, а тоді глянув на Кетлін. — У чому справа? Пані дружино, та ви тремтите.

— Я боюся, — визнала вона. Тоді простягнула тремтливу руку і взяла листа. Хутро впало, оголюючи її, але вона забула геть про усе. На блакитному воску виднілася печатка дому Арин з місяцем і соколом. — Це від Лізи.

Кетлін подивилася на чоловіка.

— Мало радості нам буде з цього листа, — мовила вона. — Я відчуваю біду, Неде. Я її чую.

Нед скривив губи і потемнів обличчям.

— Відкривай.

Кетлін зламала печатку і пробігла очима по написаних словах. Спочатку вони здавалися безглуздими. А тоді прийшли спогади.

— Ліза не хоче наражатися на зайву небезпеку. Колись ми ще дівчатками винайшли свою власну мову, зрозумілу лише нам двом.

— Ти можеш прочитати?

— Так, — відповіла Кетлін.

— То скажи, що у листі.

— Мабуть, мені краще піти, — припустив маестер Лювин.

— Ні, — застерегла Кетлін, — нам може знадобитися ваша порада.

Вона відкинула хутро і вибралася з ліжка. Нічне повітря холодило голу шкіру, наче могила, поки вона пробиралася кімнатою.

Маестер Лювин відвернув очі. Нед остовпів.

— Що це ти робиш? — запитав він.

— Запалюю вогонь, — відповіла Кетлін.

Вона знайшла халата і вдяглася, тоді схилилася над холодним попелом.

— У присутності маестра Лювина… — почав Нед.

— …який приймав усіх моїх дітей, — перебила Кетлін, — нема коли облудно встидатися.

Вона просунула листа між розпалу і поклала згори більші дрова.

Нед ступив кілька кроків, схопив її за руку і підняв на ноги, поставивши обличчям до обличчя.

— Ласкава пані, та кажіть уже! Що там, у тому листі?

Кетлін застигла у його руках.

— Попередження, — мовила вона дуже тихо. — Аби ж нам тільки стало розуму його послухати.

Його очі блукали її обличчям.

— Продовжуй.

— Ліза пише, що Джона Арина вбили.

Його пальці з силою вчепилися їй у руку.

— Хто?

— Ланістери, — відповіла вона. — Королева.

Нед відпустив її руку, залишивши на шкірі глибокі червоні сліди.

— Боги святі, — прошепотів він хрипко. — Твоя сестра божеволіє з горя. Вона сама не знає,