Колін Маккалоу - Дотик

повністю, тож коли о п’ятій ранку він нарешті зупинився попити води зі струмка, від Кінроса він уже встиг відбігти аж на сімнадцять миль. Що тримало його в тому місті, якщо він не зможе потрапити звідти до університету в Единбурзі? А провести все своє життя на ткацькій фабриці було для нього рівнозначно смертному вироку.

За тиждень він устигнув добратися до околиць Ґлазґо — у нього забракло духу вирушити до Единбурга, — де він сподівався знайти хоч якусь роботу. Подорожуючи, він, щоб прожити, рубав дрова та підстригав у парках дерева та кущі, але мріяв він про інше. Що йому хотілося — так це можливості спробувати себе в такій роботі, яка б давала йому змогу навчатися і вдосконалюватися, роботі, яка вимагала як розуму, так і грубої сили. І він знайшов таку роботу, коли дістався до Ґлазґо — третього за розміром великого міста на Британських островах.

Предмет його мрії стояв у дворі, нагнітаючи повітря в плавильню: з труби ішов дим, а округлий корпус оповивала біла пара. Паровий двигун! На мукомельні в Кінросі було два парові двигуни, але Александр так жодного разу їх і не бачив — і ніколи б не побачив, навіть якби залишився в Кінросі. Територію мукомельні розподілили між місцевими родинами, а Дункан та Джеймс Драмонди були прикріплені до ткацької фабрики- як і їхні діти.

«А натомість я, — подумав Александр, — учиню так, як учинив мій знаменитий тезко, — вторгнуся на незвідану територію».

Навіть у свої п’ятнадцять років він мав підхід до людей і вмів їх зачаровувати. Досі ці чари були спрямовані виключно на померлого Роберта МакҐреґора, але тепер, коли Александр проникнув на плавильню, він знайшов нову мішень для своїх чарів — і не якусь там закіптюжену постать, яка кидала лопатою вугілля в розпечену ненажерливу пащеку котла. Біля парового двигуна стояв добре вдягнений чоловік з ганчіркою в одній руці та гайковим ключем у другій. Стояв — і нічого не робив.

— Вибачте, сер, можна до вас звернутися? — спитав Александр у байдикуючого чоловіка і посміхнувся.

— Звісно.

— А що тут виробляють?

«І чому ж я, — думав згодом той чоловік, — чому я не дав тому вилупку копняка? Так, щоб він аж з двору вилетів!» Але натомість чоловік біля парового двигуна звів брови і посміхнувся у відповідь.

— Тут виробляють котли та парові двигуни, хлопче. Розумієш, скрізь бракує котлів та парових двигунів, дуже бракує.

— Дякую, — сказав Александр і, прослизнувши повз нього, потрапив до плавильного цеху, де панувала оглушлива какофонія звуків.

В одному кутку цього пекла виднілися сходи, що вели до заскленого гнізда, з якого все було видно як на долоні. То була кабінка директора. Александр застрибав догори, долаючи по чотири сходинки за один раз, і загепав у двері.

— У чім справа? — спитав уже не молодий чоловік, розчиняючи двері.

То явно був директор, бо він мав на собі напрасовані брюки і випрану білу сорочку із закоченими рукавами та без комірця: від такої спеки той комірець зжужмився б, утім, кому це було цікаво тут, у гарячому цеху?

— Я хочу навчитися робити котли, сер. А після того я хотів би навчитися робити парові двигуни, сер. Я призвичаєний жити в халупі і обходитися без лазні, тому мені не треба великої платні, — мовив Александр, знову пускаючи в хід свою посмішку.

— Шилінг на день — це пені на годину — і безкоштовні соляні таблетки. Як тебе звуть, хлопче?

— Александр… — він ледь не бовкнув «Драмонд», але в останню мить зорієнтувався: — Кінрос.

— Кінрос? Як і місто?

— Еге ж, як і місто.

— Узагалі-то нам потрібен підмайстер, і я скоріше візьму на роботу хлопця, який прийшов найматися сам, а не того, кого привів за руку татко. Мене звуть містер Конел, можеш не боятися ставити мені запитання. Якщо не знаєш, які запитання ставити, то мовчи, поки тебе не спитають. Коли ти зможеш вийти на роботу, хлопче?

— Просто зараз, — відповів Александр і не ворухнувся з місця. — Я маю до вас запитання, містере Конел.

— Слухаю тебе.

— А навіщо потрібні соляні таблетки?

— Щоб ковтати їх. Чоловік, який тут працює, проливає галони поту. Соляні таблетки вберігають від м’язових корчів.

Новий учень не лише швидко навчався; він мав також щасливу здатність подобатися іншим, попри очевидну обдарованість, хоча така риса, як обдарованість, зазвичай викликає роздратування та заздрощі в інших, лінькуватих та менш кмітливих робітників. Можливо, у ньому не бачили загрози, бо він не робив таємниці з того, що коли підзаробить грошенят, то змінить роботу, коли навчиться всього, чого можна навчитися на паровому двигуні в Ланарку. Його житлом став куточок двору, де стояв паровий двигун, що подавав стиснуте повітря. Захист від стихії забезпечував лист гофрованого заліза, а тепло йшло від котла парового двигуна, який Александр час від часу шурував уночі, — цей обов’язок містер Конел вважав своєрідною платою за проживання.

1858 року, коли Александр прибув сюди, Ґлазґо був жахливим містом; смертність у ньому була найвищою у Великій Британії; найвищим був і рівень злочинності, бо переважна більшість мешканців була туго набита в нетрі без води, каналізації та освітлення, і в ті нетрі жоден полісмен та чиновник не наважувався увійти. Міська влада поговорювала про тотальне знесення нетрів, але, як і зазвичай, розмова так і не перетворилася у справи — то був лише один зі способів замилити очі благонаміреним людям, у яких почала прокидатися соціальна та громадянська активність. Інтереси металообробної та вугільної промисловості були на першому місці завдяки тому, що Ґлазґо знаходився поблизу родовищ обох цих видів сировини. Це призводило до того, що над містом постійно висіла задушлива ковдра ядучого диму, до якого додавалися дими хімічної промисловості, яка, розвиваючись швидкими темпами, продукувала речовини, здатні роз’їсти найміцніші легені.

Александру тут не подобалося, але він знав, що має залишатися в місті доти, поки не заробить собі добру репутацію та гроші на квиток. Добра ж репутація означала письмове засвідчення його вправності в роботі з котлами та паровими двигунами.

Коли його перевели з нижнього поверху плавильні до цеху, де безпосередньо вироблялися самі парові двигуни, допитливий розум Александра виявив багато способів покращення їхньої конструкції. Звісно, він добре розумів, що всі його ідеї ставали власністю містера Конела, який запатентував кілька запропонованих ним винаходів. Строго кажучи, це означало, що містер Конел не був зобов’язаний ділитися з Александром навіть невеликою часточкою своїх прибутків, але для своїх часів він був людиною справедливою, тому часто винагороджував талановитого хлопця кількома