Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

– Ну, ти даєш, х-га-га! – вигукнув Сіроманець. – Лебедю ж треба підсадити якщо вже не лебедиху, то хоча б качку, а не качура. Ясно, що втече.

– Та ні, – сказав Андрій. – Карлуша не по цих ділах, він уже старий. Чотири роки для лебедя – це все одно що мені сімдесят. Йому потрібна пара для душі, щоб було з ким побалакати.

– А він ще й говорить у тебе? – спитав Сіроманець.

– Аякже! Кожна птаха і звірина говорить, хіба ти не знав?

– Ні, – сказав Сіроманець. – Я думав, вони, ці птиці, квокчуть, сокорять, кукурікають, сичать, ґелґотять, але розмовляють лише папуги.

– Ні, які там у сраці папуги? – розсердився Андрій. – Папуги тільки повторюють завчене, а Карлуша говорить навіть зі мною.

– Як?

– Дуже просто.

Штепа витягнув шию, вигнув її дугою, склав губи дзьобом і так заджеркотів, що всі, хто був у шинку, повернули голови в наш бік. Навіть малий «циганчук» перестав махати ногами й витріщив чорні очиці на Штепу.

Андрій поманив його пальцем, але малий, засоромившись, відвернувся і знов замахав ногами. «Циганка» ж чомусь дивилася не на Штепу, а на Маестро, в очах якого стояв сум навіть тоді, коли він сміявся з Андрія, що враз перекинувся в лебедя.

Наша розмова дедалі жвавішала й набрала таких обертів, що, коли в Сіроманця заграв телефон, він одійшов убік. З окремих уривків фраз я зрозумів, що він говорить із ненею.

– Все добре… не хвилюйся… їм нормально, ось і зараз вечеряємо з хлопцями… вареники, голубці… ну, це ж Київ, а не якась глушина… ні, дощів немає… під дощем ми не працюємо… коли приїду?… ну, здамо об’єкт, і приїду, не переживай…

Маестро раптом підвівся і підійшов до шинквасу. Він купив у Зорби морозиво. Потім несміливо підійшов до малюка й простягнув йому лакомину. Малий сторожко подивився на матір. Розгублений Маестро зняв з ескімо обгортку, щоб показати, що то морозиво, а не казна-що, і знов простягнув малюкові. Той обережно взяв, лизнув, глянув на матусю й заходився лизькати раз за разом.

Маестро зачудовано дивився на малого.

Жінка всміхнулася до нього стомленими очима.

Маестро сів за наш стіл щасливий. Я давно його таким не бачив.

– Жаль, немає гітари, – сказав він.

– Пацани, в кого є гітара?!!! – схопився на рівні Штепа. – Негайно потрібна гітара!

Греки, які сиділи за столом, всі разом поволі повернули до нього голови.

– Пацани, будь ласка, – сказав Андрій. – Я заплачу…

– Вам как – только поіграть? – спитав найсимпатичніший грек із кучерявим, як в Одиссея, волоссям.

– Та як завгодно! Якщо продасте – я куплю.

Греки повільно, дуже повільно перезирнулися. Потім усі разом так само повільно кивнули головами до Одиссея.

– У мєня єсть, – сказав той. – Дома.

– Неси, – сказав Штепа. – Я купую!

Ми ще не встигли випити по чарці, ще «циганчук» не долизькав своє ескімо, як Одиссей уже стояв на порозі. Його лице було таким урочистим, наче він щойно повернувся з мандрів до своєї коханої, хай і зрадливої Пенелопи, котру й тепер він застав за столом з женихами.

У його руках була чорна гітара. Красива чорна гітара з такими вигинами, як шия Карлуші. Це була не гітара, а чорний лебідь з шістьома струнами на грудях.

Маестро ковтнув слину.

Андрій примружив око.

– Нє прадішіві! – гукнула з-за столу п’яненька Пенелопа.

Одиссей підійшов до Андрія напружений, постояв, повагався, теж ковтнув слину, потім набрав у груди повітря. На його лобі виступив дрібний піт.

– Тріста рублєй, – видихнув він.

– Скільки? – не повірив своїм вухам Штепа. Він швиденько перевів у голові курс валют і спитав: – Вісімдесят гривень?

– Нєт, – похитав кучерявою головою грек. – Тріста! Ну да, грівен.

– То так і кажи!

Андрій дістав із кишені гроші й віддав Одиссею три стогривенні купюри. Потім узяв з його рук гітару і простягнув Маестро.

– Твоя!

Розчулений Маестро погладив лебедині вигини інструмента й відразу заходився його налаштовувати.

– Слиш, брат! – Штепа, теж розчулений, обернувся до кучерявого. – Давай хоч познайомимося.

– Льоша, – подав той руку.

– Льоша? – розчаровано перепитав Штепа.

– Ну да, Алєксєй.

– А я Андрій! Штепа, – потиснув йому руку наш друг, у якого і позивний був Друг. – Ти ж грек? – спитав він.

– Ну, грек…

– Тоді стій тут.

Андрій підійшов до шинквасу.

– Слиш, Зорба! У тебе узо[8] є?

– Аткуда? – здивувався шинкар.

– Тоді дай ще великий чорний «Немирів».

Розрахувавшись, Штепа широким жестом поставив пляшку на стіл перед Пенелопою та її женихами.

Льоша подивився на нього з підозрою, ніби щось прикидаючи в голові, і раптом спитав:

– А ти случайно нє родствєннік Нелі Штепи?

– Кого-о-о? – не зрозумів Андрій, хоч насправді він давно вже звик до цього запитання. Колись і ми у нього таке питали.

– Ну, нашєй Нелі Штепи! – сказав Льоша. – Мера Славінска.

– Я що, схожий на баригу? – спитав Штепа. – Не плутай болт із трамвайною ручкою.

– Ізвіні, брат, – сказав Льоша. – Я думал, ето тєбє панравіцца.

– Ізвіняю, – Андрій чудно пересмикнув плечима й нарешті повернувся за наш стіл.

І тут десь заграла плакуча гітара. Грала вона в руках Маестро, який після кількох знайомих мені акордів несподівано заспівав «Besame mucho». Він співав приплющивши очі й не бачив, як усі знов озирнулися до нашого столу – Зорба, Одиссей, Пенелопа та її женихи, малий «циганчук» перестав махати ногами й теж оглянувся, лише його матінка, навпаки, сором’язливо опустила вії. Можливо, вона знала іспанську, як знав її трохи і я (недавно почав вивчати після французької), тому не могла спокійно дивитися на чоловіка, котрий просив цілувати його так гаряче, як востаннє, адже це й справді була його остання ніч з коханою, після якої вони розлучаться назавжди.

Доспівавши (всі, окрім «циганки», заплескали у долоні), Маестро обережно відставив гітару до стінки, і в його очах було стільки смутку, що ми не могли не заспівати веселої. Переморгнувшись із Миколою Вечором, ми майже в один голос ушкварили «Як служив я в пана», й оскільки цю пісню знали всі, то до нас приєдналися Єгер, Сіроманець і Єрмолай. Ми співали натхненно, з душею, розгойдуючись на стільцях та зводячи високо вгору брови, і так проспівали до того місця, де наймит-нетяга уже заслужив у пана і курку-шабатурку, і качечку, і гусочку, й індика, тоді проспівали повтор, як той індик дик-дик, дик-дик, а та гуся сю-ся, сю-ся, а та качка ка-ка, ка-ка, а та курка-шабатурка по садочку ходить та й ходить, а тоді замість теляти, яке хвостом метля, ми доточили свої слова, і вийшло:

Як служив я в пана та й п’ятеє