Валентина Миколаївна Мастерова - Суча дочка

защеміло зрадливо, й Олена розсердилася на себе. А журналіст вихопив її поглядом серед гурту чоловіків і привітно посміхнувся. Секретар райкому, високий плечистий чолов’яга років сорока п’яти, привітався з усіма за руку й представив молодого чоловіка:

— Мельниченко Володимир Аркадійович, кореспондент. Завітав до нас із Києва. Цікавиться господарствами, які… — обвів поглядом присутніх, глянув на кореспондента, — ну, можна сказати, відстаючі.

Видно було, що йому самому ніяково за цю місію і він хоче швидше звідси поїхати.

— То… може, пообідаємо спочатку? Ви ж з дороги… — Данило Павлович почервонів і замовк.

— Ні, ми вже пообідали. — Секретар райкому бачив розгубленість голови і промовив із притиском: — Ведіть нас у контору й покажіть Володимиру Аркадійовичу, що у вас там виходить за півроку: по надоях, приросту м’яса. А потім ферму побачимо і все інше, щоб чоловік міг зробити аналітичний матеріал.

Усі рушили до дверей, тільки Олена повернулася й пішла до мотоцикла.

— Ти куди, Олено Миколаївно? — зупинив її голова.

— А що мені робити у кабінеті? — відповіла різко, сердито глянула на журналіста. — У мене он пшеницю треба обкосити. Завтра-післязавтра комбайни підуть.

— Ви у поле? — журналіст ступив за Оленою. — Можна і я з вами? Документи пізніше подивлюся. Дякую вам, — повернувся до секретаря райкому і потиснув йому руку.

Олена завела мотоцикла й сіла, молодий чоловік і собі усівся позаду неї. Вона з місця увімкнула третю швидкість, мотоцикл рвонув, і журналіст, махнувши руками у повітрі, ухопився за жінку. Біля контори всі мимоволі посміхнулися, а Данило Павлович промовив повеселілим голосом:

— Ну, то що — в контору чи за журналістом?

— Привезете завтра в район, — другий секретар посварився пальцем.

— Та глядіть мені… — І пішов до машини.

— Та ми його до самого Києва відправимо вищим класом, — промовив Данило Павлович услід від’їжджаючому УАЗу. — Ну, Олена, ну й молодця. А ти, Сергійовичу, давай швиденько організовуй ланку на ферму, примарафетьте її, скільки встигнете. Думаю, вона журналіста до вечора на ферму не повезе.

Олена виїхала за село, звернула вліво і вже трохи тихіше поїхала польовою дорогою. Минули невеличкий гайок, потім — лісосмугу, за якою відкривалося чимале пшеничне поле. Спинилися, молодий чоловік зіскочив із мотоцикла, Олена так і залишилася сидіти, тільки вимкнула двигун.

— Гарно! — вигукнув той, озираючись навкруги. — Це ваше поле?

— Тут усі поля наші, — відповіла непривітно.

— А ви? Ви ж агроном, коли я не помиляюся? — згадав, як її представляли.

Олена, здалося, не почула запитання, дивилася кудись поперед себе, потім повернула голову, зняла шолома й повісила на руль.

— Агроном, та не зовсім — я ще не закінчила академії.

— Ви вчитеся? — аж зрадів журналіст. — Розкажіть мені про себе.

Дістав із сумки блокнот і ручку.

— Сідайте, — Олена кивнула на сидіння позаду себе.

— Чому ви така непривітна? Я все-таки запитую не з особистої цікавості, — сховав блокнот і сів на мотоцикла. — Я хотів би написати про красиве хлібне поле…

Олена не дослухала, увімкнула двигун. Їхали поволі. По обидва боки дороги гойдалося на вітрі дозріле колосся. Гречане поле ще доцвітало й біліло, мовби усипане снігом.

— Та спиніться ви! — сердито крикнув журналіст на вухо Олені. — Мені ж працювати треба, а ви граєтесь зі мною.

— Я не граюся. — Мотоцикл зупинився, Олена першою злізла із сидіння. — Хочеться більше вам показати. У нас же не тільки ці поля.

— Добре. Тільки давайте спочатку поговоримо про те, що бачили. — Він знову дістав блокнота й ручку. — Те, що я бачив, мене трохи дивує. У вас такі прекрасні поля, аж не віриться, що ці поля відстаючого колгоспу. Може, щось поясните?

Олена здвигнула плечима:

— Курчат по осені рахують, а урожай — коли він у засіках.

— Але ж… — глянув на Олену. — Цікава відповідь, стільки у ній фактажу, хоч зараз сідай і пиши матеріал. — Відійшов і вбрів у гречку, що пінилася солодким цвітом. Монотонно гули бджоли, перелітаючи зі стебла на стебло. Маленькі крильця вигравали проти сонця золотистими барвами.

— Тут десь пасіка? — спитав, обернувшись до Олени.

— За отими дубами, — показала вона рукою, — дев’яносто вуликів. Хочете — поїдемо?

Він подивився на неї насмішкувато:

— Нарешті заговорили, а то я вже думав до контори проситися. Поїдемо до вашої пасіки, тільки зараз дещо запишу.

Сів на порослому волошками й диким маком узбіччі й почав писати. Олена підійшла до мотоцикла і зазирнула у люстерко, пригвинчене на рулі. Сонце припікало, й вона зняла куртку. Володимир підвів голову і завмер. Агрономша розчісувала волосся, яке спадало нижче пояса. У білій блузі з широкими рукавами й вузькими манжетами, заправленій у потерті джинси. Олена помітила, як журналіст дивиться на неї, і швидко зібрала волосся.

Під’їхали до старих дубів, за якими у видолинку стояла колгоспна пасіка. Олена підвела мотоцикл у затінок дерев і попередила журналіста:

— Тільки не розмахуйте руками, бо покусають, і подивіться, щоб у кишенях не було нічого солодкого.

Той слухняно вивернув кишені, потім зазирнув до сумки. Ішов до невеликого дерев’яного куреня і зі страхом дивився на вулики, які, ніби маленькі хатиночки, стояли між колоніями польових квітів.

— Здрастуйте, дядьку Кириле, — ще віддалік привіталася Олена. Пасічник поклав рамку, яку ремонтував, підвівся із саморобного стільчика, витер долоню об штани, по-свійськи кивнув Олені й простяг руку незнайомцю. — Це журналіст із Києва, — представила та Володимира Аркадійовича.

Дядько Кирило трохи зніяковів, а потім пожартував:

— Ось, нате, надіньте маску, бо бджоли не розбираються… Інтересуєтесь пасікою, може, й у вас є?

Мельниченко заперечливо хитнув головою, глянув на Олену, і та пояснила:

— Ні, ми тут на поля дивимося — журналіст цікавиться нашим колгоспом, то й до вас по дорозі заїхали.

— А-а, тоді заходьте до мого куреня, — запросив пасічник привітно, — перепочиньте трохи у холодку.

Усередині куреня і справді було прохолодно. На саморобних нарах лежала пасічникова постіль, біля невеличкого вікна — стіл. На ньому — металева кружка і кілька таких же мисочок. У кутку, на ослінчику, стояло відро із криничною водою.

— Сідайте до столу — я вас медком пригощу. Тільки вчора викачав — ось трохи для гостей залишив, — дядько Кирило дістав зі саморобної невеличкої скриньки глиняного глечика. — Так зберігається краще. А ти, Олено Миколаївно, наріж хліба, — дістав зі скриньки ще й паляницю. — Моя Христина пече. Домашній хлібець — не те, що лавошний.

— І багато меду берете? — поцікавився журналіст.

— Та є… — пасічник налив темного гречаного меду в одну миску, потім — у другу — Спробуйте, саме бджола із гречки носить. Бачили, яка у нас гречка? — підсунув мисочки ближче до гостей.

Володимир умочив хліб у