Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Хлопцеві було років дев’ятнадцять, і виглядав він чудово. Вродливий, стрункий і мускулястий, з коротко підстриженим волоссям і щирою посмішкою. Він носив безрукавку з круглим викотом, обрізані до колін джинси й сандалі, а на шиї у нього висів шкіряний шнурок із п’ятьма різнокольоровими намистинами. Єдине, що насторожувало в його зовнішності, був широкий білий шрам, який тягнувся від правого ока до підборіддя, ніби хтось різонув його ножем.

— Це Лука, — сказала Аннабет, і в її голосі з’явились якісь нові нотки.

Я подивився не неї й можу присягнутися, що вона зашарілась. Дівчина побачила, що я дивлюсь на неї, і вираз її обличчя знову став суворий.

— Поки що він твій вожатий.

— Поки? — перепитав я.

— Ти непізнаний, — терпляче пояснив Лука. — Вони не знають, в якому будиночку тебе поселити, тому тебе прислали сюди. У будиночку номер одинадцять зазвичай збираються всі новенькі, себто всі, хто прийшов уперше. І це природно. Наш покровитель Гермес — бог мандрівників.

Я подивився на вузеньку смужку підлоги, яку мені призначили. У мене не було нічого, щоб туди покласти, закріпивши це місце за собою: ані багажу, ані одягу, ані спальника. Лише ріг Мінотавра. Я хотів було покласти його туди, але потім згадав, що Гермес був також богом злодіїв.

Я озирнувся: деякі хлопці мали понурий та підозрілий вигляд, інші дурнувато посміхалися, а дехто поглядав на мене так, ніби тільки й чекав можливості обікрасти мене.

— Чи довго я тут пробуду? — спитав я.

— Хороше питання, — сказав Лука. — Поки не визначишся.

— А скільки це може тривати?

Усі розреготалися.

— Ходімо, — звеліла Аннабет. — Я покажу тобі волейбольний майданчик.

— Я його вже бачив.

— Ходімо.

Схопивши мене за руку, вона просто витягла мене надвір. Позаду знову вибухнув регіт мешканців будиночку номер одинадцять.

Коли ми відійшли на достатню відстань, Аннабет промовила:

— Міг би триматися краще, Джексоне.

— А в чому справа?

Вона витріщила на мене очі й, майже задихаючись, пробелькотіла:

— Просто повірити не можу, як я могла вирішити, що ти — той самий.

— Може, це твоя проблема? — Я потроху починав сердитись. — Я знаю лише, що вбив якогось парубка з бичачою головою…

— Не кажи так! — вигукнула Аннабет. — Знаєш, скільки хлопців у цьому таборі мріють, щоб їм випав такий шанс?

— Бути вбитим?

— Битися з Мінотавром! Для чого, як ти гадаєш, ми тренуємось?

Я похитав головою.

— Слухай, якщо ця істота, з якою я бився, справді Мінотавр з усіх цих міфів…

— Так.

— Тоді він лише один.

— Так.

— І він був убитий пару тисяч років тому. Тезей вбив його в лабіринті. Отже…

— Чудовиська не помирають, Персі. Їх можна вбити, але вони не вмирають.

— Дуже дякую. Тепер усе зрозуміло.

— У них немає душі, як у тебе чи у мене. Ти можеш розсіяти їх на якийсь час, можливо, на ціле життя, якщо тобі пощастить. Але це первісні сили. Хірон називає їх архетипами. Зрештою, вони цілковито змінюються.

Я згадав про місіс Додз.

— Ти хочеш сказати, що коли я випадково вбив мечем одну таку…

— …фурію… я хочу сказати, твою математичку. Правильно. Вона все ще тут. Ти просто дуже розлютив її.

— Як ти дізналася про місіс Додз?

— Ти розмовляв уві сні.

— Як ти назвала її? Фурія? Так це вони мучать людей в Аїді?

Аннабет з острахом подивилася на землю, ніби та зараз розверзнеться й проковтне її.

— Ти не повинен називати їх на ім’я, навіть тут. Якщо вже нам доводиться говорити про них, то ми називаємо їх далекими родичами.

— Слухай, тут узагалі можна слово мовити спокійно, щоб не прогримів грім? — Я навіть самому собі здавався занудою, але мені було все одно. — І чому це я повинен жити в одинадцятому будиночку? Чому всі вічно мріють, щоб зібратися докупи? Всюди повно вільних ліжок.

Я вказав на декілька перших будиночків, і Аннабет зблідла.

— Ти не просто так вибираєш будиночок, Персі. Це залежить від того, хто твої батьки. Або… батько. — Вона подивилася мені просто в очі, чекаючи, доки я допетраю.

— Мою маму звати Саллі Джексон, — відповів я. — Вона працює в кондитерській. Принаймні працювала там.

— Мені шкода твою маму, Персі. Але я не про неї. Я кажу про твого батька.

— Він помер. Я його ніколи не бачив.

Аннабет зітхнула. Вона явно мала такі бесіди раніше з іншими хлопцями.

— Твій батько не помер, Персі.

— Як ти можеш так казати? Ти його знаєш?

— Ні, звичайно, ні.

— Тоді як ти можеш говорити…

— Тому що я знаю тебе. Тебе не було б тут, якби ти не був одним із нас.

— Ти нічого про мене не знаєш.

— Хіба? — Вона здвинула брови. — А хіба ти не переходив зі школи до школи? Хіба тебе не виганяли?

— Як…

— Із діагнозом дислексія. Можливо, ще й недоумкуватість.

Я спробував приховати своє збентеження.

— А яке це має значення?

— Ці факти, разом узяті, — вірна ознака. Літери плавають у тебе перед очима, коли ти читаєш. А все тому, що твій мозок налаштований на Давню Грецію. А твоя гіперактивність, нездатність спокійно сидіти в класі? Це рефлекси воїна. У справжньому бою ти напевно залишився б живий. Що ж до проблем з увагою, то вони через те, що ти забагато бачиш, Персі, а не замало. Твої почуття більш загострені, аніж у звичайних смертних. Звісно, вчителі хотіли, щоб тебе лікували за допомогою медикаментів. Більшість із них — чудовиська. Вони не хочуть, щоб ти бачив, хто вони насправді.

— Звучить так, ніби… тобі теж довелось пройти через це?

— І більшості тутешніх мешканців також. Якби ти був не такий, як ми, то не впорався б із Мінотавром, не кажучи вже про нектар і амброзію.

— Нектар і амброзію?

— Їжа й питво, яке ми давали тобі, щоб ти оклигав. Для звичайного хлопчика такі речі були б смертельні. Вони перетворили б твою кров на вогонь, а кістки — на пісок, і ти б помер. Глянь правді у вічі. Ти — напівкровка.

Напівкровка.

У мене було стільки запитань, що я не знав, з чого почати.

— Гей, новенький! — несподівано загорлали позаду.

Я озирнувся. До нас перевальцем наближалась здоровила з жахливого восьмого будиночка. За нею тупцяли ще три дівулі — такі ж кремезні, обірвані й так само в камуфляжних куртках.

— Кларисо, — зітхнула Аннабет, — чого б тобі не піти й не начистити свого списа?

— Звичайно, міс Принцесо, — відгукнулась діваха. — Щоб краще наштрикнути тебе на нього у п’ятницю.

— Erre es korakas! — кинула Аннабет, що я переклав із грецької приблизно так: «Пішла ти до біса!», хоч у