Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

дивитися на нього було несила. Усі вони виходили на загальний майданчик завбільшки з футбольне поле, прикрашений статуями грецьких богів, фонтанами, квітковими клумбами та — що мене найбільш за все потішило — парою баскетбольних кошиків.

Посередині поля була велика, викладена камінням яма для багаття. Хоч надворі було тепло, але вогонь горів. Дівчинка років дев’яти не давала йому згаснути, ворушачи у багатті палицею.

Два будиночки на початку поля, номер другий і перший, нагадували парні мавзолеї — величезні біломармурові споруди-скрині з важкими колонами на фронтоні. Будиночок номер один був найбільший і наймасивніший з усіх дванадцяти. Його лискучі бронзові двері сяяли, наче голограма, і щоразу здавалося, ніби на їхній поверхні спалахують блискавки. Другий будиночок виглядав набагато вишуканіше: його колони, обплетені гірляндами гранатів і квітів, були тоншими й стрункішими. Стіни були прикрашені вирізьбленими в камені павичами.

— Зевс і Гера? — висловив я припущення.

— Саме так, — відповів Хірон.

— Але їхні будиночки здаються порожніми.

— Це правда. Утім, не лише їхні, ще декілька. Ніхто ніколи не зупиняється у жодному з них.

Що ж, добре. Отже, кожен із будиночків має свого господаря-бога, на кшталт талісмана. Дванадцять будиночків для дванадцятьох олімпійців. Але чому деякі з них порожні?

Я зупинився перед першим будиночком ліворуч — будиночком номер три.

Він був не таким уже й великим і не справляв такого величного враження, як перший, що навпроти, — довгий, невисокий, міцний. Зовнішні стіни змуровані з важкого сірого каменю із вкрапленням шматочків мушель і коралів, так, ніби ці брили дістали просто з океанського дна. Я зазирнув було у відчинені двері, але втрутився Хірон:

— А ось цього я не став би робити!

Перш ніж він устиг відтягти мене від дверей, я відчув солоний запах, що йшов звідти — так пахнув вітер на березі Монтауку. Всередині стіни виблискували, немов морські мушлі. Там стояло шість порожніх ліжок, застелених шовковими простирадлами. Але не було жодних ознак, що на них будь-хто коли-небудь спав. Усе довкола мало настільки сумний і занедбаний вигляд, що я навіть зрадів, коли Хірон поклав мені руку на плече й промовив:

— Пішли далі, Персі.

Решта будиночків майже всі були переповнені мешканцями табору.

Номер п’ятий був яскраво-червоний, причому скидалось на те, що його абияк пофарбували, виливаючи фарбу просто відрами. На даху звивався колючий дріт. Опудало голови вепра висіло над дверима, і здавалось, що його очі стежать за мною. Всередині я побачив неаби скільки звичайних хлопчаків із дівчатами, які займалися армрестлінгом і галасували під оглушливий гуркіт рок-музики. Голосніше за всіх горлало дівчисько років тринадцяти-чотирнадцяти. Під її камуфляжною курткою була футболка з написом «Табір полукровок». Вона зміряла мене очима й зловтішно осміхнулася. Вона нагадала мені Ненсі Бобофіт, хоч дівчинка з табору була кремезніша, а її волосся, що звисало довгими патлами, було каштанове, а не руде.

Я пішов собі далі, намагаючись не потрапити під копита Хірона.

— Ми ще не бачили жодного кентавра, — зауважив я.

— Так, — сумно погодився Хірон. — Мої родичі — дикий та варварський народ, і це правда. Ти можеш зустріти їх у лісових хащах, денебудь у полі чи на великих спортивних змаганнях. Але тут ми їх навряд чи побачимо.

— Ви сказали, що вас звати Хірон. То ви дійсно… — Він із посмішкою глянув на мене.-…Хірон з міфів. Вихователь Геракла, і все таке інше?

— Так, Персі, це я.

— Але хіба ви не померли?

Хірон помовчав, ніби моє запитання заінтригувало його.

— Чесно кажучи, не знаю. Річ у тім, що я не можу померти. Якщо хочеш знати, кілька тисячоліть тому боги задовольнили моє бажання. Я зміг продовжувати займатися улюбленою справою. Я можу виховувати героїв, доки людство мене потребує. Важкувато, звичайно, було, але результат виявився вартий того. Утім, я досі тут, тому можу лише сподіватися, що я все ще потрібен.

Я подумав про те, як це насправді — бути наставником три тисячі років. Натомість сам я так і не зміг вигадати десять головних професій для списку «Ким я хочу стати».

— І вам не нудно?

— Ні, ні, — замотав головою Хірон. — Іноді, щоправда, виникає жахливе гнітюче відчуття, але сумно ніколи не буває.

— А чому гнітюче?

Хірон знов удав, ніби недочув.

— Поглянь, — сказав він, — нас чекає Аннабет.

Русява дівчинка, яку я зустрів у Білому будинку, читала книжку перед останнім будиночком ліворуч — одинадцятим за рахунком.

Коли ми підійшли, вона кинула на мене критичний погляд, ніби розмірковуючи, слинявий я досі чи ні.

Я спробував роздивитися, що саме вона читає, але так і не розібрав назви книжки. Я вирішив було, що справа в моїй дислексії, але потім зрозумів, що назва навіть не англійська. Літери мали вигляд нібито грецьких. Я маю на увазі, що здавалися грецькими. Там були малюнки із зображенням храмів, статуй, та різних типів колон, як у підручнику з архітектури.

— Аннабет, — звернувся до дівчинки Хірон, — опівдні у мене майстер-клас зі стрільби з луку. Приведеш Персі?

— Так, сер.

— Будинок номер одинадцять. — Кентавр указав мені на двері. — Почувайся як удома.

З усіх будиночків саме одинадцятий більш за все нагадував стандартну будівлю літнього табору через власну занедбаність. Розбитий поріг, стара коричнева фарба. Над дверима висів один із символів лікарського ремесла: крилатий жезл, обплетений двома зміями. Як же вони називають його?… Ага, кадуцей.

Усередині будинок був ущерть заповнений людом, хлопцями й дівчатками, чия кількість значно перевищувала кількість ліжок. Підлогою були розкидані спальні мішки. Усе разом це нагадувало фізкультурну залу, в якій Червоний хрест розмістив евакуаційний табір для біженців.

Хірон не став заходити всередину. Вхідні двері були надто низькі для нього. Але, побачивши вчителя, всі підвелися й шанобливо вклонилися.

— Що ж, добре, — сказав кентавр, — хай щастить тобі, Персі. Побачимось за вечерею.

І він галопом помчав до стрільбища лучників.

Я стояв у дверях, дивлячись на мешканців будинку. Вони більш не кланялись. Тепер вони оцінююче втупились у мене. Для мене це була звична справа. Я проходив цю процедуру в багатьох школах.

— Ну, — поквапила Аннабет. — Заходь уже.

Намагаючись триматися якомога природніше, я увійшов усередину, спіткнувся й видавався, мабуть, незграбою. Жартунів у будиночку явно не бракувало, але наразі ніхто не видав ані звуку.

— Персі Джексон, познайомся з мешканцями будиночку номер одинадцять, — виголосила Аннабет.

— Звичайний чи непізнаний? — спитав хтось.

Я не знав, що відповісти, але Аннабет сказала:

— Непізнаний.

Усі зітхнули.

Уперед виступив хлопець трохи старший за решту.

— Ну, давайте, хлопці, чого ви? Для цього ми всі тут. Ласкаво просимо, Персі. Можеш зайняти це місце на підлозі, ось