Інгеборг Бахман - Мáліна

ж неможливо, так плакати. Іван бере мене за рамена й веде до столу, повинна сісти й щось випити, а я намагаюсь, плачучи, просити вибачення за свій плач. Іван надзвичайно здивований, мовить: Як то не маєш плакати, плач, якщо тобі легше, плач, скільки можеш, поплач і ще трохи, просто ти маєш виплакатися.

Виплакуюсь, а Іван випиває другу порцію віскі, він ні про що не запитує, не поспішає мене втішати, не нервується і не дратується, він чекає, як чекають, поки перейде гроза, слухає, як затихає схлипування, ще п’ять хвилин, і він може занурити хустинку мою у воду з льодом, притуляє її мені до очей.

Надіюсь, ми не ревнуємо, люба панно?

Ні, це не те.

Знову плачу, але тільки тому, що тепер це приносить таке полегшення.

Звичайно, що ні. Немає жодного приводу.

Одначе причина, звичайно, є. Для мене минув цілий тиждень без ін’єкцій цієї дійсності. Не хочу, щоб Іван питав мене про причину, але цього він ніколи не зробить, тільки часом дозволить мені поплакати.

Виплачся! велітиме він.

Живу в реанімованому світі напівдикунки, вперше звільнена від судів та пересудів свого оточення, нездатна більше до жодного осуду світу — лише до миттєвої відповіді, до плачу й тужіння, до щастя й радості, голоду й спраги, бо надто довго я не жила. Іван зрушив врешті мою фантазію, багатшу від всіх фантазій, породжених галюцинаціями, викликаних яджеєм[122], завдяки йому в мене ввійшло щось надзвичайне, тепер воно променіє із мене, я невпинно осяюю світ, якому це необхідно, із цієї єдиної точки, у якій зосередилось не тільки моє життя, а й моя воля до того, щоб «добре жити», щоб знову стати корисною, бо я хочу бути потрібна Іванові, як він потрібен мені, і так на усе життя[123]. Інколи я потрібна йому, бо дзвонить у двері, я відчиняю, він стоїть із газетою у руках, на мить загляне до мене і скаже: Я мушу одразу йти, чи потрібна тобі машина сьогодні увечері? Іван іде геть з ключами від моєї машини, та ця його коротка поява знову зрушує дійсність, кожне речення, яке він вимовив, впливає на мене, на світовий океан і сузір’я, жую на кухні бутерброд з ковбасою і розставляю в сушарці тарілки, у той час як Іван усе ще до мене каже «я повинен одразу йти», витираю порох із грамофона й оксамитною щіточкою проводжу лагідно по платівках, які в безладді лежать довкола, «хочу, щоб ти вже була тут!» каже Іван, тоді як їде в моїй машині на Гоге Варте, бо має якнайскоріше бути в дітей, Бела вивихнув руку, проте Іван же казав «хочу, щоб ти вже була тут!» і я повинна розмістити цю небезпечну фразу між пережовуванням бутерброда із ковбасою, розпечатуванням листів та стиранням пороху, оскільки поміж буденними справами, які перестали вже бути буденними, щомиті може дійти до полум’яного вибуху. Застиглим поглядом я дивлюся поперед себе, слухаю і пишу список:

електрик

рахунок за електроенергію

сапфірна голка

зубна паста

листи до Z.K. та до адвоката

чистка

Могла б грамофон увімкнути, та чую «хочу, щоб ти вже була тут!» Я могла б зачекати на Маліну, але краще піду до ліжка, я смертельно втомилась, страшенно втомилась, я виснажена до смерті, «хочу, щоб ти вже —» Іван знову мусить одразу йти, він лише повертає ключі, Бела руки не вивихнув, мати його перебільшила, я затримую його в коридорі, він запитує: Що це з тобою, чому в тебе така дурнувата усмішка?

Так, нічого, мені лише божевільно добре, і я вже дурію від цього. Однак Іван каже: Ніхто не каже божевільно добре, а просто добре. Як почувала себе ти раніше, коли було тобі добре? Ти завжди ставала така дурнувата?

Заперечно похитую головою, Іван жартома підносить руку, ніби хоче мене ударити, мене охоплює страх, і я промовляю приглушеним голосом: Ні, я прошу тебе, тільки не в голову.

За годину тремтіння минає, я думаю, що треба було б сказати про це Іванові, але Іван не збагне такого безглуздя, а оскільки не можу сказати йому про вбивство, то покинута я сама на себе, навіки, лише пробую вирізати нарив, випалити його задля Івана, я не можу далі лежати у цій калюжі думок про смерть, з Іваном мені має вдатися викоренити ці думки, він звільнить мене від цієї хвороби, він повинен мене врятувати. Однак якщо Іван не любить мене, якщо я йому не потрібна, чому має він одного дня мене покохати, відчути, як я потрібна йому? Він бачить лише, як ясніє моє обличчя й радіє, коли вдається мене розсмішити, і він мені знову почне тлумачити, що від усього ми застраховані, як наші машини, від землетрусів та ураганів, від крадіжок, нещасних випадків, від пожеж і від граду, але я застрахована лише одним реченням, і нічим іншим.

У світі немає страхування для мене.

Сьогодні пополудні збираюсь із силами та йду слухати доповідь до Французького інституту, звичайно ж запізнююсь і повинна стояти позаду, біля дверей, здалеку до мене вітається Франсуа, який працює в посольстві й якимось чином обмінює наші культури, примирює їх чи взаємно запліднює, він сам цього точно не знає, ми обоє цього не знаємо, бо нам цього не потрібно, але нашим державам це приносить користь, він киває мені, щоб я йшла ближче, намагається встати, показує на своє місце, та я не хочу зараз перешкоджати, проходячи до Франсуа, бо літні дами у капелюхах і багато старших панів, а також дехто із молодих людей, що стоять поруч зі мною біля стіни, слухають, мов у церкві, поступово я схоплюю те, а чи інше речення і теж опускаю очі, раз у раз чую щось про «la prostitution universelle[124][125]», чудово, думаю я, так, наскільки це точно, чоловік із Парижу з аскетично блідим обличчям, розмірковує голосом хлопчини-хориста про сто двадцять днів у Содомі[126], і я вже вдесяте щось чую про це всезагальне повійництво; зала із натовпом віруючих, у своїй всезагальній стерильності обертається раптом довкола, але я хочу кінець кінцем знати, чи триватиме далі проповідь про це всезагальне повійництво, і у цьому храмі де Сада[127] я кидаю погляд зухвалий на юнака, який мені теж, мов під час служби Божої, відповідає блюзнірським поглядом, і продовж цілої години ми перезираємося по-змовницьки й потаємно, мов у церкві