Корнелія Функе - Чорнильне серце

На це Елінор не знайшла що сказати. Її батько завжди був твердо переконаний у тому, що про книжки треба дбати більше, ніж про дітей. І коли він раптово помер, їй та двом її сестрам ще багато років здавалося, ніби батько так само, як і колись, сидить собі в бібліотеці й стирає зі своїх книжок пил.

Але в Меґі батько був не такий.

— Дурниці! Звичайно ж, він думав про тебе! — сказала Елінор. — Я не знаю ще одного батька, який би так нестямно любив свою доньку. Ось побачиш, він скоро повернеться. А тепер заходь уже нарешті. — Вона простягла Меґі руку. — Я підігрію тобі молока з медом. Здається, саме це дають глибоко нещасним дітям?

Та Меґі на її руку навіть не глянула. Зненацька вона крутнулася на місці й кинулася бігти. Так ніби їй раптом щось спало на думку.

— Гей, стривай! — Лайнувшись, Елінор уступила в черевики, у яких зазвичай виходила до парку, й пошкандибала за дівчинкою. Це дурне дівча подалося за будинок, туди, де отой вогнеїд показував їй фокуси.

Але на газоні вже, звичайно, нікого не було. Лише догорілі смолоскипи ще стриміли в траві.

— Ага, скидається на те, що й добродій сірникоїд зник, — промовила Елінор. — Принаймні в будинку його немає.

— Мабуть, він подався за ними! — Дівчинка підійшла до одного з обгорілих смолоскипів і торкнулася пальцем обвугленої головки. — Ну звісно! Побачив, що сталося, й подався за ними! — Вона з надією звела очі на тітку.

— Звичайно, так воно, либонь, і було. — Елінор мусила докладати неабияких зусиль, щоб у її словах Меґі не відчула іронії. «І як же він, на твою думку, за ними подався — пішки? — подумки додала вона. Але вголос про це не сказала, а лише мовчки поклала Меґі на плече руку. — Господи, дівчинка й досі тремтить!»

— Ходімо вже! — мовила Елінор. — Скоро тут буде поліція, а поки що ми справді не можемо нічого вдіяти. Ось побачиш, за кілька днів батько повернеться, і з ним, може, й отой твій приятель, що плюється вогнем. Але доти тобі доведеться, мабуть, якось потерпіти мене.

Меґі лише кивнула головою. Не впираючись, вона дала повести себе в будинок.

— Але я маю одну умову, — сказала Елінор, коли вони спинилися на порозі.

Меґі недовірливо звела на неї очі.

— Чи не могла б ти, поки ми тут самі, не дивитися весь час на мене так, неначе хочеш лише одного: отруїти мене? Тобі не важко буде?

На обличчі в Меґі промайнула ледве помітна, ніякова усмішка.

— Гадаю, що ні, — мовила вона.

Двоє поліцейських, що нарешті вкотили машиною у посипаний гравієм двір, ставили силу запитань, але відповісти на них ні Елінор, ні Меґі не могли. Ні, тих людей Елінор ніколи досі не бачила. Ні, грошей вони не вкрали й узагалі не вкрали нічого коштовного, лише одну книжку. Коли Елінор сказала про це, поліцейські насмішкувато перезирнулися. Елінор розгнівалася й прочитала їм цілу лекцію про те, якими коштовними бувають рідкісні книжки. Та це тільки погіршило справу. А коли Меґі нарешті заявила, що батька поліцейські неодмінно знайдуть, якщо розшукають такого собі Каприкорна, ті двоє перезирнулися так, наче вона цілком серйозно стверджувала, нібито її батька викрав злий вовк. Потім вони поїхали. А Елінор відвела Меґі до її кімнати. У дурненької дванадцятирічної дівчинки в очах знову стояли сльози, й Елінор уже просто не знала, як її втішити. Тож вона лише сказала:

— Твоя мати теж завжди спала в цій кімнаті.

Чогось безглуздішого, ніж ці слова, годі було, мабуть, і придумати, тож вона хутко додала:

— Якщо не зможеш заснути, почитай що-небудь. — Потому двічі кашлянула й рушила темним будинком до своєї кімнати.

Чому він раптом видався їй таким жахливо великим і порожнім? Усі довгі роки, які вона мешкала тут уже сама, її ніколи не обходило те, що за всіма цими дверима на неї очікували самі лише книжки. Гай-гай, як багато спливло часу, відколи вона із сестрами гралася в цих кімнатах і коридорах у піжмурки! Як тихенько вони намагалися тоді прослизнути повз бібліотеку…

Знадвору вітер торгав віконницями. «Господи, до ранку я не зімкну очей», — подумала Елінор. Потім вона згадала про книжку, що чекала на неї біля ліжка, і, вже наперед передчуваючи насолоду й воднораз докори сумління, зникла за дверима спальні.

Підміна

Глибока, прикра книжкова хвороба заповзає в душу. Яка ганьба — ставати рабом цієї громіздкої купи паперу, задрукованого почуттями вже покійних людей! Чи не краще, шляхетніше й мужніше буде покинути все це сміття як є й вийти у світ — вільним, розкутим, неписьменним суперменом?!

Соломон Іґл. Перевозячи бібліотеку

Цієї ночі спати у своїй кімнаті Меґі не лягла. Щойно стихли кроки Елінор, дівчинка подалася до кімнати Мо.

Розпакувати речі він так і не встиг: сумка, хоч і відкрита, й досі стояла поряд із ліжком. Лише батькові книжки вже лежали на нічному столику, та ще надламана плитка шоколаду. Мо любив шоколад до нестями й не гребував навіть геть засохлим шоколадним Різдвяним дідом, що лишався, бувало, від давно минулого свята. Меґі відломила шматочок від плитки й поклала в рот, але смаку не відчула. Вона відчувала лише гіркоту на душі.

Батькова ковдра, коли Меґі забралася під неї, виявилась холодна, та й подушка ще не встигла ввібрати запах Мо, а пахла лише пральним порошком. Меґі мацнула рукою під подушкою. Так, вона була на місці — не книжка, а фотокартка. Це був знімок її матері — Мо завжди клав його під подушку. Коли Меґі була ще маленька, то гадала, що батько просто взяв і придумав матір, гадаючи, що доньці так того хочеться. Він розповідав про матір дивовижні історії. Потому Меґі щоразу запитувала:

— А вона мене любила?

— Дуже.

— А де вона?

— Коли тобі сповнилося три роки, їй довелося поїхати.

— Чому?

— Довелося, й усе.

— Далеко?

— Дуже далеко.

— Вона померла?

— Ні, звичайно ж, ні!

Меґі звикла до того, що на декотрі її запитання Мо давав дивні відповіді, й уже в десять років вона не вірила в те, що батько вигадував їй про матір, — очевидно, та просто пішла від них. Таке трапляється. І поки Мо був із нею, матері їй не дуже й бракувало.

Та ось не стало і його.

І вона лишилася сам на сам з Елінор і її крижаними очима.

Меґі дістала із сумки батькового светра