Пола Хокінс - Дівчина у потягу

щось смішне. Я впевнена, він був люб’язним зі мною. Майже впевнена. Сталося щось погане, але, гадаю, до нього це не має жодного відношення.

Я сіла у потяг і рушила до Лондона. Пішла до бібліотеки, сіла за комп’ютер, стала продивлятися історії про Меґан. На веб-сайті «Телеграфу» натрапила не невеличку замітку про те, що якийсь «тридцятирічний чоловік допомагає поліції в розслідуванні». Вочевидь, Скотт. Я не можу повірити, що він міг заподіяти їй шкоду. Я знаю, що він не міг би. Я бачила їх разом; знаю, які в них відносини. Також на сайті надали номер телефону «гарячої лінії», куди можна зателефонувати, якщо володієш будь-якою інформацією. Обов’язково зателефоную, коли вертатимуся додому, із платного таксофону. Розповім поліції про «К», про те, що бачила.

Мій мобільний дзеленчить, коли ми в’їжджаємо в Ешбері. Знову Кеті. Бідолашна, непокоїться через мене.

— Рейч! Ти в потягу? Уже додому повертаєшся? — голос її стривожений.

— Так, їду додому, — відповідаю я. — Буду за п’ятнадцять хвилин.

— Рейчел, тут поліція, — повідомляє вона, і я холодію усім тілом. — Хочуть з тобою поспілкуватися.

Середа, 17 липня 2013 року

Ранок

Меґан досі не знайшлася, а я продовжую ошукувати — постійно — поліцію.

Коли вчора дісталася квартири, панікувала страшенно. Намагалася переконати себе, що вони навідалися через ту пригоду з таксі, але марно. Я ж спілкувалася з поліцією на місці пригоди і не заперечувала, що постраждала через власну недбалість. Напевно, вони приїхали через те, що трапилося в суботу. Мабуть, я щось накоїла. Певно, скоїла щось жахливе, а потім це вилетіло в мене з пам’яті.

Розумію, що звучить непереконливо. І що ж таке я могла б накоїти? Пішла на Бленгейм-роуд, напала на Меґан Гіпвелл, десь заховала її тіло, а потім про це забула? Якесь безглуздя! Безглуздя! Але я відчуваю: щось трапилося в суботу. Зрозуміла це, коли глянула у темний тунель під залізничною колією. Кров застигла в жилах.

Провали в пам’яті трапляються, проте тут річ не в тому, що ти туманно пригадуєш, як дістався додому з клубу або забув, з чого сміялися, коли балакали у клубі. Тут зовсім інша річ. Суцільна темрява; години втрачено, і вони ніколи не відновляться.

Том колись купив мені про таке книжку. Не надто романтично, але він уже втомився вислуховувати вибачення зранку, коли я навіть не знала достеменно, за що вибачаюся. Гадаю, він хотів, щоб я зрозуміла, якої шкоди завдаю, на що могла би бути здатною. Книгу написав лікар, але я уявити не могла, наскільки вона відповідає дійсності: автор запевняв, що провали в пам’яті свідчать не лише про те, що людина забуває, що трапилося, але й про те, що в неї взагалі немає спогадів, які б вона могла забути. Його теорія полягала в тому, що людина перебуває у стані, коли мозок більше не виробляє короткотривалих спогадів. І коли таке трапляється, коли людина в найглибшій темряві, вона поводиться не так, як зазвичай, оскільки просто реагує на найостаннішу подію, яка за її розумінням трапилася, оскільки — через те, що мозок не виробляє спогадів — людині невідомо, яка саме подія трапилася останньою. Автор книги розповідав історії, випадки-застереження для тих, хто напивається до нестями: у Нью-Джерсі був один хлопець, який напився на вечірці 4 липня. Після того сів у автівку, проїхав кілька кілометрів по шосе в хибному напрямку й врізався у фургон, в якому їхало сім чоловік. Фургон спалахнув, шість пасажирів загинуло. А на п’яному ані подряпини. Так завжди буває. А він навіть не пам’ятав, як сідав за кермо.

Розповідалося ще про одного чоловіка, цього разу мешканця Нью-Йорка, який пішов з бару, дістався будинку, де виріс, і заколов його мешканців, потім зняв із себе всю одежу, сів знов у автівку, поїхав додому, ліг спати. Наступного ранку прокинувся, відчуваючи себе кепсько, дивуючись, де його одяг, як він сам взагалі опинився вдома, але, тільки коли приїхала поліція його арештовувати, він дізнався, що жорстоко вбив двох людей ні за що взагалі.

Тож звучить безглуздо, але нічого неможливого в цьому немає. Коли я дістаюся додому, мені вдається переконати себе, що я якимось чином пов’язана зі зникненням Меґан.

Поліціянти чекали у вітальні на дивані: одному — в цивільному — уже за сорок і один молодший, у формі, з прищами на шиї. Кеті стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях. Виглядала наляканою. Поліціянти підвелися. Той, хто в цивільному, високий і трохи зсутулений, потиснув мені руку і назвався детективом Ґаскіллом. Він також представив свого напарника, але імені того я не пам’ятаю. Я не зосереджувалася на розмові, ледь могла дихати.

— У чому річ? — рявкнула я на них. — Щось сталося? Щось із мамою? З Томом?

— Зі всіма все гаразд, міс Ватсон. Нам потрібно поговорити з вами про те, що ви робили в суботу ввечері, - відповів Ґаскілл. Такі слова вони кажуть по телевізору, усе виглядало фальшивим. Вони воліють знати, чим я займалася суботнім вечором. Чим, чорт забирай, я займалася в суботу ввечері?

— Мені потрібно сісти, — сказала я, детектив жестом запропонував мені сісти на диван, поряд із Прищавою Шиєю. Кеті переминалася з ноги на ногу й пожовувала нижню губу. Вона скидалася на божевільну.

— З вами все гаразд, міс Ватсон? — спитав Ґаскілл, киваючи на поріз над оком.

— Потрапила під автівку, таксі, - відповіла я. — Вчора вдень, в Лондоні. Звернулася до лікарні. Можете перевірити.

— Гаразд, — промовив він, трохи похитавши головою. — Тож вечір суботи?

— Я їздила до Вітні, - зізналася я, намагаючись, щоб голос не тремтів.

— Навіщо?

Прищава Шия тримав у руках блокнот і олівець напоготові.

— Хотіла побачити чоловіка, — відповіла я…

— Ох, Рейчел! — зітхнула Кеті.

Детектив не звернув на неї уваги.

— Вашого чоловіка? — перепитав він. — Ви маєте на увазі вашого колишнього чоловіка? Тома Ватсона?

— Так, я досі маю його прізвище. Так просто зручніше. Не треба міняти кредитні картки, адресу електронної поштової скриньки, отримувати новий паспорт і всі інші пов’язані з цим речі. Я хотіла його побачити, але потім вирішила, що думка не надто слушна, тож повернулася додому.

— О котрій годині? — рівним голосом запитав Ґаскілл, його обличчя залишалося непроникним. Губи ледь ворушилися, коли він розмовляв. Я чула, як скрипить олівець Прищавої Шиї по паперу, відчувала, як кров пульсує у вухах.

— Десь… гм… гадаю… десь о пів на сьому. Хочу сказати, що, мені здається, я сіла в потяг десь о шостій.

— А додому приїхали?

— Десь о пів на восьму? — підводжу голову, перехоплюю погляд Кеті, і з